Доброволець Тарас Лісевич на псевдо «Док» не лишився осторонь доленосних подій, а став на захист України. Він здобув вічне життя як Воїн!
Ми любимо історії про медійних людей, спостерігаємо за ними, смакуємо їхні перемоги чи поразки. Неважливо, хто вони ці люди: політики, артисти, спортсмени, військовослужбовці...
Проте дуже мало хто усвідомлює, що за чиєюсь медійністю, стоїть клопітка робота багатьох людей, які просто працюють і завжди залишаються в тіні. Я пригадую розмову із Володимиром Регешею на псевдо «Santa», який з вдячністю розповідав про свого бійця, котрий завжди чекав їх на базі.
– Ми поверталися із «виходу»: злі, мокрі, голодні, — але на базі нас чекало тепло, сухий одяг, гаряча і смачна їжа. Мій боєць робив величезну роботу, щоб увесь інший підрозділ мав можливість «комфортно» воювати. Хоча він завжди залишався у тіні, — розповідав друг «Santa».
На фронті й у тилу воюють, борються і працюють тисячі людей про яких не знає соціум. Вони неактивні у соціальних мережах, але роблять свою справу на «відмінно» — гідно, із високо піднятою головою.
Із покійним уже Сергієм Коновалом на псевдо «Норд», який загинув у бою за Україну, ми відзняли короткометражний документальний фільм про добровольця зі Львова, який перебував у лавах колишньої 1-ї Окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Його Чин закарбується у пам'яті.
Галичанин Тарас Лісевич на псевдо «Док» працював стоматологом у Львові, але тривожні події в Україні, особливо на під час Революції гідності та російського загарбання Криму, не залишили його байдужим. Він активно підтримував Майдан, а згодом — рушив на фронт.
Тарас мав хворе серце, але ще більше, його боліла душа, коли він бачив, як московський чобіт ходить українською землею. Тривалий час, «Док» знаходився на Донеччині у підрозділі, яким командував Дмитро «Да Вінчі» Коцюбайло.
Згодом, він повернувся до свого рідного Львова, де на жаль, хворе серце не витримало переживань, — Тарас Лісевич помер. Він не стріляв з танка, не різав горлянки ворогам, але служив своїй Батьківщині на стільки, скільки йому дозволяли здоров'я й совість.
Тарас не втікав, не казав: «Хай воюють кадрові чи досвідчені військовики», — він просто боровся, як і належить громадянину України. Боровся за свою Неньку разом із побратимами «Да Вінчі», «Хаммером», а тепер, всі вони перебувають на небесах.