Мовчання сильніше за катів: подвиг архієпископа Андроника.
Коли навесні 1918 року маховик червоного терору почав методично перемелювати Церкву, більшовики очікували чого завгодно: прохань про помилування, спроб домовитися, політичних компромісів. Але архієпископ Пермський Андроник відповів їм тим, із чим вони зовсім не знали, як боротися. Він оголосив чекістам тотальний духовний страйк.
Андроник (у миру — Володимир Нікольський) був людиною блискучого розуму та залізної волі. У молодості він разом зі знаменитим Миколаєм Японським створював православну місію в Японії, спав на циновках, досконало опанував японську мову та звик до цілковитого аскетизму. Тому, коли до влади в росії прийшли більшовики, налякати його поневіряннями було неможливо. Розуміючи, що його арешт — лише питання часу, Андроник здійснив безпрецедентний крок: наклав на свою єпархію інтердикт. Він розпорядився, що в разі його арешту всі храми Пермі мають негайно зачинитися, дзвони — замовкнути, а здійснення будь-яких таїнств — хрещень, вінчань і відспівувань — повинно бути повністю припинене на знак протесту проти безбожної влади.
Для радянської влади це стало шоком.
Коли в червні 1918 року чекісти все-таки заарештували владику, у Пермі розпочався масовий страйк робітників, які вимагали повернути архієпископа. На допиті в ЧК слідчі намагалися змусити його скасувати свій указ, погрожували страшними тортурами. І тоді сталася одна з найсильніших сцен в історії новомучеників. Архієпископ Андроник мовчки зняв із грудей панагію — знак єпископської гідності, — акуратно загорнув її в шовкову хустку, поклав до кишені й більше не промовив жодного слова. Він просто дивився на своїх катів з абсолютною, спокійною зневагою. Розлючені чекісти так і не змогли вирвати з нього ані звуку.
Страта за це мовчання була нелюдською.
Уночі 20 червня його вивезли до лісу за містом. Кати змусили архієпископа власноруч викопати собі могилу. Коли яма була готова, його примусили лягти в неї та почали засипати живцем землею. За свідченнями, кати зробили кілька пострілів крізь шар землі, щоб довести розпочате до кінця. Але навіть помираючи від задухи та куль, Андроник не видав ані крику, ані стогону.
Його життя і смерть — це історія про те, як людина, позбавлена будь-якої фізичної та політичної влади, виявилася в багато разів сильнішою за озброєну до зубів державну машину придушення, перемігши її абсолютною безстрашністю.