Інтерв’ю з екс-політв’язнем із Білорусі, опозиційним активістом Дмитром Козловим.
Добрий день, Дмитре.
Добрий день.
Якщо ви не проти, давайте згадаємо страшні речі, а саме «жорна лукашизму». Які методи тиску застосовувалися до політичних в’язнів у місцях позбавлення волі?
Основні методи — це поєднання психологічного та адміністративного тиску. Політичних в’язнів одразу ставлять на десятий профоблік — так званий «екстремізм» або «інша деструктивна діяльність». Це робиться ще у СІЗО, до суду. Такий статус означає, що людина повинна спати лише на верхніх нарах біля входу, щоб співробітники завжди бачили, де вона перебуває. Кілька разів на день перевіряють через «кормушку» — кожен має назвати прізвище, ім’я, статтю та «який профоблік».
У колоніях обмежень ще більше. Політичним забороняють спілкуватися між собою та з іншими. З 2022 року запроваджено жорстке обмеження листування: листи від нерідних просто не приймають, щоб людина не відчувала підтримки.
Чи застосовувалась інформаційна й ідеологічна обробка?
Так, це обов’язкова частина режиму. В’язнів змушують відвідувати лекції, переглядати державні пропагандистські канали. Література — тільки з місцевої бібліотеки, свої книги не дають. Зазвичай усе забирають.
Як часто політичних поміщають у ШІЗО?
Постійно. Порушення часто вигадують спеціально, щоб у політв’язня завжди були «непогашені стягнення». Навіть якщо людина нічого не порушує, привід знайдуть.
Які ще обмеження вводять?
Дуже багато. Наприклад:
• заборона відвідувати церкву, ПТУ, секції, спортгородок;
• заборона на певні види робіт;
• призначення лише на некваліфіковану працю;
• у деяких колоніях — заборона на обмін речами або продуктами з іншими в’язнями.
Головна мета — постійно нагадувати людині, що вона «інша».
Чи стикалися ви або ваші знайомі з вербуванням ув’язнених?
Особисто я цього не бачив, але чув від інших. Частіше це відбувалося через компромат або погрози. Уразливі люди — особливо ті, хто мав неприємні епізоди чи великі строки — піддаються тиску більше за інших. Був відомий випадок у Бобруйську: політичний дав інтерв’ю пропагандисту Андрію Муковозчику. Після цього з нього зняли статус «злісного порушника», умови стали кращими, але все одно не звільнили.
Яку роль відіграє адміністрація колоній?
За тиском майже завжди стоїть зовнішнє розпорядження — з КДБ чи ГУБОПіКу. Начальнику колонії передають наказ, він спускає його операм, а ті — контролерам. Часто прості співробітники виправдовуються: «нам сказали, ми повинні». Власна ініціатива буває рідко.
Чи помічали ви вербування до ПВК «Вагнер» або на війну?
Прямого вербування я не бачив. Але багато ув’язнених, особливо тих, хто підтримує росію, розповідали, що брали участь у «відновленні Маріуполя» або навіть у бойових діях.
Повернімося до сьогодення. Як ви оцінюєте нинішній стан білоруської опозиції?
Ситуація складна. Значна частина лідерів досі у тюрмах, деякі вже вийшли, інші вийдуть найближчим часом. Важливо зазначити, що йдеться про реальних лідерів протестів — тих, хто у 2020 році організовував акції в різних містах Білорусі, має реальний досвід і користується авторитетом людей.
З іншого боку, лише у Литві та Польщі перебуває близько чверті мільйона білорусів, більшість з яких виїхали після подій 2020 року. П’ять років ними ніхто не займався; їхні проблеми, побут, життя мало цікавили ані Офіс Світлани Тихановської, ані різні «координаційні ради», «перехідні кабінети» та інші подібні структури. Тому в деяких є розчарування, і я їх розумію. У тих, хто вийде на свободу, буде ще більше питань до цих структур. Але, як я сказав, виходять справжні лідери, які знають, що і як робити, яких усі ці роки гріла мрія про вільну Білорусь і які точно боротимуться за свої ідеали.
Кому з опозиційних лідерів ви довіряєте?
Передусім Миколі Статкевичу — він довів принциповість, відмовившись від депортації. Також можу назвати десятки людей, патріотів Білорусі, які не раз доводили відданість справі: Павла Северинця, Марію Колесникову, Андрія Саннікова, Наталю Радіну, Євгена Афнагеля, Ігоря Оліневича, Миколу Автуховича, Максима Вінярського, Алеся Бяляцького, Андрія Войнича. Безліч інших відомих і невідомих героїв усе ще у тюрмах і чекають звільнення.
Кому ви не довіряєте?
Офісу Тихановської. На це є кілька причин:
Я вважаю, що вони причетні до поразки протесту 2020 року.
За п’ять років вони не досягли відчутних результатів.
Їхня діяльність віддалила звичайних людей від політики.
Багато скандалів: витоки даних, некомпетентні призначення, корупція.
Спроби приписувати собі чужі заслуги.
У деяких противників офісу, які нещодавно провели зібрання у Вільнюсі, ситуація не краща — незрозуміло, хто їх фінансує, і я не бачу, щоб вони наразі робили щось ефективніше.
Як можна визначити надійність політичних ініціатив?
Один із головних критеріїв — досягнення конкретних результатів. Ми як блогери у 2020 році поставили перед собою певні завдання, і більшість із них виконали. Те саме можу сказати про деякі політичні структури, з якими ми разом готували вуличний протест. Надійна людина або організація — це ті, хто за будь-яких умов ідуть до своєї мети.
Дякую за відверту розмову. До побачення.
До побачення, спасибі і вам.