Самашки: правда про різанину, яку намагалися приховати.
Із самого початку війни в Чечні Самашки були як кістка в горлі російського командування. Село розташоване за 10 км від чечено-інгуського кордону, через нього проходять автотраса Ростов — Баку та залізниця.
Переможний наступ російських військ перервався, ледь устигнувши розпочатися: мешканці Самашок категорично відмовилися пропускати танкові колони. Тоді війська обійшли село з півночі, і воно опинилося в напівблокаді — вільною залишалася лише дорога на південь, у бік райцентру Ачхой-Мартан.
Усю зиму російському командуванню було не до Самашок: тривали важкі бої за Грозний. Станом на 6 квітня 1995 року обстановка навколо села загострилася до межі: в районі населеного пункту діяли чеченські підрозділи.
Російське окупаційне командування додатково перекинуло формування ОМОНу, внутрішні війська, близько 100 одиниць артилерії та висунуло ультиматум, згідно з яким село мали залишити всі «бойовики», а мешканці повинні були здати 264 автомати, 3 кулемети й 2 БТРи.
Після наради між собою селяни вирішили почати виконувати умови ультиматуму, хоча потрібної кількості зброї в селі не було. Люди сподівалися на переговори.
Близько 70 ополченців залишили село на прохання людей і відійшли в бік Сунженського хребта. Того дня в Самашках залишалося лише 4 озброєні особи. Термін ультиматуму спливав о 9-й годині ранку 7 квітня 1995 року, але вже в ніч із 6 на 7 квітня по беззахисному селу було відкрито артилерійський вогонь, а о 5-й ранку удару завдала авіація.
Вранці 7 квітня близько 300 мешканців Самашок залишили село. О 10-й годині переговори були продовжені, але ні до чого не привели, бо жителі не змогли здати потрібну кількість зброї, якої в них не було.
О 14-й годині командувач угрупованням «Захід» генерал Мітяков повторив ультиматум, а надвечір російські підрозділи увірвалися в село.
Каральна акція тривала 4 дні, протягом яких у село не пропускали ні пресу, ні представників Червоного Хреста. Безпосереднім виконавцем кривавої бійні був генерал Романов (він же генерал Антонов). Саме він командував частинами внутрішніх військ, які увійшли до села.
Те, що в ці дні творилося в Самашках, має одне визначення — геноцид. У Самашках лише за один день, 8 квітня, були вбиті сотні жінок, дітей і старих.
Безчинства почалися одразу після входу в село російських карателів. Розправа над невинними людьми була швидкою й жахливою.
«Підозрілі» будинки спочатку закидали гранатами, а потім «обробляли» вогнеметами «Шмель».
На очах у місцевої жительки Яніст Бісултанової застрелили старого, коли він благав про пощаду й показував свої орденські планки. У Руслана В. убили 90-річного тестя, який свого часу брав участь у визволенні Бухареста й Софії…
Під час «зачистки» приблизно 40 селян утекли до лісу й намагалися там пересидіти. Однак по лісу вдарила артилерія. Під артилерійським вогнем майже всі вони загинули… ВІДЕО.
Лише за даними на 16 квітня на сільському кладовищі було вирито 211 свіжих могил, і з кожним днем їхня кількість збільшувалася. Багатьох самашкинців поховали в інших місцях…
Мешканка Самашок Амінат Гунашева розповіла таке:
«17 травня 1995 року, коли ми стояли в пікеті біля Держдуми, з під’їзду вийшов Станіслав Говорухін, упізнав нас і втік. Коли він був у Самашках, то бачив і наші братські могили, і спалені будинки. Люди тоді підходили до нього, підносили останки своїх близьких — хто попіл, хто кістки… Російські війська стояли біля Самашок із січня того року. І всі ці місяці ми щодня чекали штурму…
Вранці 7 квітня російські командири сказали, що якщо до 16-ї години ми не здамо їм 264 автомати, то почнеться штурм. Взяти зброю було ніде, бо того самого дня всі бійці пішли з Самашок. Їх умовили старійшини. Командири твердо обіцяли, що якщо з села підуть усі озброєні захисники, то війська до нього не увійдуть…
На зборах люди вирішили різати худобу, продавати м’ясо і на виручені гроші купувати автомати у російських військових. Знаєте, звідки до чеченців за повної блокади з землі й повітря надходить зброя? Ми купуємо її у російських інтендантів і міняємо на їжу у вічно голодних солдатів строкової служби. Часто бойову гранату віддають за буханку хліба.
Але того дня становище було безвихідним. Ми ніяк не могли так швидко дістати потрібне. Попросили тиждень. Але, очевидно, ультиматум був лише приводом, бо ніхто не став чекати навіть обіцяної 16-ї години. Усе почалося на 2 години раніше…
…Ми сиділи, чекаючи своєї долі. Утекти не могли — боялися, що поранений раніше дядько стече кров’ю. Чуємо, як відчиняються ворота, як заїжджає БТР, як кидають гранату в порожній підвал. Увійшли до кімнати. Їх було 18–20 осіб. На вигляд тверезі, лише очі ніби скляні.
Побачили дядька: «Коли поранило? Де автомат? Де «духи»?»
Раїса кинулася до тих, хто прийшов: «Не вбивайте, нікого в будинку немає, автоматів немає, тато тяжко поранений. У вас же теж є батько?» — «У нас наказ убивати всіх від 14 до 65 років», — закричали ті, хто прийшов, і почали ногами перекидати відра з водою. А ми вже знали, що це означає: тепер неодмінно спалять, а воду вилили, щоб нічим було гасити. Омонівці вийшли з кімнати. Кинули у двері гранату. Раїсу поранило. Вона стогнала.
Я чула, як хтось запитав: «Що?» Поруч відповіли: «Баба ще жива». Це про Раїсу. Після цих слів — два постріли з вогнемета. Я чомусь не могла змусити себе заплющити очі. Знала, що зараз уб’ють, і хотіла лише одного — померти одразу, без болю. Але вони пішли. Я озирнулася — Раїса мертва, дядько теж, а Ася жива. Ми з нею лежали, боячись поворухнутися. Горів трельяж, фіранка, лінолеум, пластмасові відра. Нас залишили жити помилково, прийнявши за мертвих…
Я підійшла до школи. Там жінки виймали з петель кількох повішених хлопчиків. На вигляд — 1–3 класи. Діти від жаху вибігли з будівлі. Їх упіймали й задушили на дроті. Очі повилазили з орбіт, обличчя розпухли й стали невпізнанними. Поруч була купа згорілих кісток, останки ще приблизно 30 школярів.
За словами очевидців, їх також повісили, а потім спалили з вогнемета. На стіні чимось бурим було написано: «Музейний експонат — майбутнє Чечні». І ще: «російський ведмідь прокинувся».
Більше я нікуди йти не могла. Повернулася додому. Від будинку залишилися лише стіни. Решта згоріла. Ми з Асею зібрали в клейонку й газетний папір попіл і кістки дядька Насреддіна та Раїси. Дядько прожив 47 років, а Раїсі в липні мало виповнитися 23…
Ми приїхали до Москви не лише для того, щоб донести до вас біль нашого народу. Ми хотіли розповісти і про ваших убитих солдатів. Нам дико дивитися, як їхні тіла вивозять на гелікоптерах у гори й там скидають на розтерзання диким звірам, як трупи розкладаються в озері отруйних відходів хімкомбінату (між Грозним і 1-м молочним заводом), звалюються в силосні ями.
…Під час пікету біля будівлі Думи звідти вискочила літня, пристойно вдягнена жінка. Вона сміялася з нас, показувала язика, кривлялася. Її підтримали якісь чоловіки. Вони плювали в нас жуйкою…
Я хочу, щоб усі знали: так, нам нестерпно шкода своїх загиблих, але нам шкода й росію. Що буде, коли вбивці, ґвалтівники й наркомани, які безчинствують сьогодні на нашій землі, повернуться на батьківщину? І ще я не розумію, як ви можете жити, знаючи, що зараз ваші військові живцем спалюють із вогнеметів наших дітей? На очах у батьків тиснуть дитину БТРом і кричать матері: «Дивись, б***ь, не відвертайся!» Як ви після цього дивитеся в очі своїм матерям, своїм дружинам, своїм дітям?»
У матеріалі використано матеріали правозахисних організацій, розповіді жертв каральної акції в Самашках і фрагменти книги Ігоря Буніча «Шість днів у Будьонновську».