Не туди воно пливе, оце наше «все»…
Якийсь день тому спроба в'їхати у глибини гераклітової мудрості про плинність усього на світі полишила по собі важке враження – довелося докладати героїчних зусиль для збирання до купи ошметків потрощеного оптимізму. Не туди воно пливе, оце наше «все»…
Рятують надії на ЛеопардЦвай, Рамштайн, персонально – на сера Джонсонюка і шамана Габишева. На якута особлива сподіванка, хіба що відьмаку стане до снаги таки звести зі світу кремлівську мерзоту. Коли усе висококультурне росіянство не здатне на елементарний людський вчинок – замочити в сортирі бункерну рептилію.
О, поталалаїли – відпустило.
То вихлюпнемо цинізм на болюче, криваве сьогодення – чи й направду відведене життям місце треба завжди заповнювати подвигом? Як же патетично розпитував поведених на фантазіях про світле майбутнє всього «чєловєчества» і «бєсцєльно прожітиє годи» загартований до криці Павка Корчагін! Чи, може, оте одне життя слід просто прожити, не шукаючи пригод на свої два пальці об асфальт?
Саме отак, певно, й треба було проживати, наживаючи добра з діточками та витираючи мед-пиво з вусів. Якщо, звісно, не свербіла тобі, придурку, як весільним фотографам, парламентська кар'єра.
Якщо тебе, клоуна, не цюкнув смажений когут у найвеличніше тім'я.
Коли б не війна. А вона, клята, на цинічні запитання відповідає винятково цинічно.
Адже нав'язаний нам Єдиний Марафон перетворив війну на «війнушку». Послухати зелених віщунів, так орків кладемо тисячами – у нас втрат немає, хлопці в окопах сплять під простирадлами з електропідігрівом, снідають свіжими волонтерськими еклерами, з рогаток нищать гелікоптери і ось-ось накриють базу тихоокеанського флоту рашки в Совєтській Гавані.
Безстрашно микуляючи патріотичними очима, марафонці ніяк не повідомлять про зданий Соледар, про нестачу БК і ненавчену, наспіх споряджену піхоту на передку…
Можливо, так треба – під «Червону Калину» другий тиждень святкувати влучання в макіївське ПТУ? Цинізм у тому, що правда, коли стане таки на часі, різоне серпом по серцю, навідліг ударить не по пещених, губатих дизайнерках одеж на першій леді, а по почорнілих від нелюдського горя матерях і сиротах-дітях.
Уклінна і вічна слава морпіху Віталію Скакуну, котрий в перший день навали звірячої орди підірвав себе разом з Генічеським мостом, на якийсь час зупинивши ворожі танки. Тільки його подвиг був вимушеним – якийсь пузань з генералітету розмінував міст ще до 24 лютого.
Чи міг той пузань своїми повноваженнями навстіж розчахнути ворота перед знавіснілою наволоччю? Відповідь цинічна, як і уся решта на війні: героїзм Віталія Скакуна і «боневтеча» квартальної компанії – абсолютно неспівставні, протилежні, полярні речі.
Цинічно підсумовуємо: віддане морпіхом безцінне життя прикрило мудозвонство шашличників. Під Бахмутом хлопцям і дівчатам точно не до філософії подвигу, вони просто захищають Україну. Щодень, вже рік прикриваючи мудозвонство шашличників.