Як влада ховає пам'ять про полеглих
Коли ми говоримо про вшанування полеглих побратимів, ми очікуємо від суспільства поваги, а від влади – хоча б базової порядності. Але реальність, на жаль, пробиває чергове дно. Те, як держава ставиться до ветеранських поховань, можна ідеально проілюструвати свіжим кейсом з Полтави, який насправді є діагнозом для всієї системи.
Почнемо з хорошого, бо воно є. Полтавська поліція дійсно зробила круту роботу. Її очільники, начальник ГУНП Євген Рогачов та керівник слідчого управління Сергій Рекун показали, що правоохоронна система може працювати, коли є воля. Слідчі викрили масштабну схему розкрадання коштів місцевого бюджету, які виділялися на облаштування сектору почесних поховань загиблих захисників.
Щоб ви розуміли рівень цинізму: рішення про створення сектору на Затуринському кладовищі прийняли ще у квітні 2022 року, але реально ворушитися почали лише наприкінці 2023-го. І ворушитися не для того, щоб гідно поховати героїв, а щоб прикурити на їхніх могилах. Колишній посадовець ДАБІ намалював проєкт із «потрібними» цінами, через що вартість звичайної тротуарної плитки та самих місць захоронення злетіла рівно вдвічі. Загалом, за даними слідства, ці упирі заволоділи бюджетними коштами на суму 8,2 млн грн.
А тепер про те, що залишається за лаштунками офіційних пресрелізів. Ця справа взагалі пішла в хід виключно завдяки тиску ветеранської спільноти. Більше того, обласний прокурор Євген Гладій спочатку відверто гальмував справу і не хотів давати їй хід. Зате зараз, коли поліція довела все до логічного етапу, прокуратура активно піариться у ЗМІ на цій темі, роздаючи коментарі інформагентствам.
Чому прокурор спочатку заплющував очі? Відповідь лежить у політичній площині. Всю цю місцеву мафію, яка роками пиляє бюджет, кришує і підтримує фракція «Слуги народу» в міськраді та облраді. Це ті самі люди, для яких витратити мільйон доларів на фонтан чи півмільйона гривень на його охорону – нормальна практика. Про масштаб розкрадань та рівень їхньої впевненості у власній безкарності свідчить один простий факт: суд призначив фігурантам космічні для пересічних українців застави – 4 млн грн директору підрядної фірми та по 8 млн грн експосадовцю ДАБІ і підприємцю. І знаєте що? Ці 20 мільйонів гривень застави за них були миттєво і без проблем сплачені. Люди, які крадуть на могилах, мають стільки кешу, що для них це просто дрібні операційні витрати.
Але ж полтавський кейс – це не унікальна місцева аномалія. Це частина ширшого, абсолютно ганебного підходу влади до пам'яті про війну.
Глобальна стратегія кабінетів сьогодні звучить так: «зникне з очей — зійде з думки». Поховання полеглих намагаються засунути кудись подалі від центрів міст та людських очей. Приклад Мархалівки під Києвом максимально яскравий: Національне військове меморіальне кладовище вирішили будувати в лісі, на воді, далеко за межами столиці. Логіка проста: винести подалі від центру і розпиляти бюджет на важкому будівництві інфраструктури з нуля.
Вочевидь, комусь на Банковій дуже муляє ідея мати меморіали в центрі міст. Бо величний пантеон у центрі Києва чи Полтави – це не просто вшанування. Це щоденне нагадування кожному чиновнику по дорозі на роботу про ціну, яку платить нація. Це нагадування не тільки про подвиг українців, але й про фатальні провали, неготовність до війни та зраду вищого керівництва.
Світова практика доводить протилежне. Арлінгтон у Вашингтоні, Повонзки у Варшаві, Дім інвалідів у Парижі – у цивілізованих країнах меморіали та військові некрополі інтегровані в серце столиць.
Вони є частиною міського життя, місцем щоденної рефлексії та національної гордості. До цих локацій – п'ять-десять хвилин їзди на авто від резиденцій голів держав, чи то Білий дім, Єлисейський палац чи Президентський палац у Варшаві. У нас же героїв намагаються сховати на околицях, щоб не псувати вид з кабінетів на Банковій та «позитивний вайб» єдиного марафону і «незламних перемог» у владних телеграм-каналах.
До речі, у Полтаві ми пропонували коштом меценатів зведення мультиконфесіонального Пантеону пам'яті у Павленківському парку на місці зруйнованої більшовиками церкви, але для мерії виявилося важливішим освоїти чергові мільйони на закуплених у Дніпрі саджанцях. Мільйон дерев і зелена країна – ось пріоритет, а якщо хочете там когось увіковічити – будь-ласка, за межами міста.
І це не тільки про полеглих. Гадаю, що діюча влада, якби могла, то пішла би шляхом товариша Сталіна, який централізовано вивозив інвалідів війни на острів Валаам. Гадаю, дуже б кортіло деяким "найвеличнішим лідерам" повторити все це з нами, але часи вже не ті. Тому доводиться відіграватися ось так, по мінімуму, на «цвинтарних» темках.
Який висновок із цього всього? За поточної влади громадянське суспільство та ветерани можуть досягати важливих, але виключно тактичних перемог – як от зараз у Полтаві з поліцією. Проте системних змін не відбувається. І вони неможливі без повного перезавантаження влади, яке вже давно назріло і перезріло.
Нинішня система довела свою тотальну нездатність і, що гірше, свою злочинність. Усе добре, що було зроблено в країні за ці роки – робилося не завдяки їм, а всупереч. І якщо влада не здатна захистити навіть пам'ять та спокій тих, хто віддав за неї життя, така влада не має права на існування.