Напередодні в Анкарі відбулася перша за 17 років офіційна зустріч президента Туреччини Ердогана з президентом Лівану Жозефом Ауном.
Те, що пролунало на спільній пресконференції, низка арабських аналітиків витлумачила як прямий і жорсткий контрудар по Тель-Авіву: «Ізраїль» намагався «прив’язати» Туреччину до сирійського театру та обмежити її вплив там, а Ердоган замість симетричної відповіді відкрив новий напрямок — південь Лівану.
Суть заяви турецького лідера: після завершення мандата ЮНІФІЛ наприкінці 2026 року Туреччина готова брати участь «у всіх ініціативах», спрямованих на забезпечення безпеки регіону та суверенітету Лівану.
Анкара продовжить підтримувати ліванські збройні сили «безперервно» і готова надати «всю можливу допомогу» у відбудові півдня країни, який постраждав від ізраїльської агресії.
Аун, зі свого боку, прямо закликав Туреччину допомогти домогтися повного виведення «ізраїльських» окупаційних військ із півдня Лівану.
За кілька днів до візиту міністр оборони «Ізраїлю» Ісраель Кац виступив із погрозами на адресу Ердогана. Кац заявив, що «Ізраїль» не дозволить Туреччині «зміцнювати Сирію проти нас», не допустить перетворення Сирії на турецький протекторат і порадив Анкарі «не зв’язуватися з Ізраїлем», щоб не опинитися в становищі, у якому опинився Іран.
Це була класична спроба встановити «червоні лінії» саме на сирійському напрямку, де турецький військовий, політичний та економічний вплив після падіння режиму Асада значно зріс.
Ердоган не став вступати в суперечку щодо Сирії. Натомість він зробив хід на сусідньому, але стратегічно пов’язаному театрі. Південь Лівану — це зона, де «Ізраїль» після зіткнень із «Хезболлою» зберігає присутність і відкрито говорить про намір залишатися «стільки, скільки буде потрібно», посилаючись на слабкість ліванської держави та загрозу з боку шиїтського руху.
Пропозиція Туреччини брати участь у механізмах безпеки після виведення міжнародних сил, діючи через легітимний канал ліванської держави, б’є саме по цій логіці та руйнує «ізраїльський» наратив.
Якщо сприймати заяву Ердогана буквально, йдеться не про «відправлення турецької армії для витіснення окупаційних сил» у класичному розумінні. Йдеться про готовність увійти до міжнародних або регіональних структур безпеки після ЮНІФІЛ і посилити саме ліванську армію. Однак ефект буде подвійним.
По-перше, це ускладнює «ізраїльську» стратегію «постійного буфера» на півдні. Якщо на території з’явиться контингент або механізми з турецькою участю, що спиратимуться на запит ліванського президента й армії, «Ізраїлю» буде складніше обґрунтовувати свою присутність виключно «відсутністю державної влади».
Туреччина пропонує альтернативну модель: сильна ліванська держава, зовнішня підтримка суверенітету та відбудова замість зони перманентної війни, яку підживлює «Ізраїль».
По-друге, посилення ліванської армії та державної влади на півдні об’єктивно спрямоване й проти монополії «Хезболли» на цій ділянці кордону.
Аун — президент, який походить із військового середовища, і його пріоритетом є відновлення державної монополії на застосування сили. Турецька підтримка армії та відбудови працює на досягнення цієї мети.
Для Анкари це відповідає довгостроковій лінії: обмежувати іранський вплив через шиїтські структури, не вступаючи водночас у прямий конфлікт із «Хезболлою» та Тегераном, а діючи через легітимні державні інституції.
Сирія для Туреччини — зона вже досягнутого та закріпленого впливу. Пряма відповідь Кацу на сирійському напрямку означала б черговий виток ескалації з «Ізраїлем» за умов, коли турецькі активи там уже значні, але недостатні, на думку Анкари, для швидкої деокупації півдня Сирії.
Сирійська армія досі перебуває на етапі розбудови. Крім того, досі не вирішене питання з курдськими комуністами. А затяжний військовий конфлікт із ненадійним тилом не входить у плани Туреччини.
Південь Лівану — простір, де «Ізраїль» почувається відносно впевнено після ослаблення «Хезболли», а Туреччина досі не мала серйозної військової присутності, хоча й символічно брала участь у ЮНІФІЛ.
Хід Ердогана — класичний асиметричний маневр: не бити туди, де противник готується до сутички, а відкривати новий напрямок, де він має менше готових інструментів реагування. Водночас Анкара діє під парасолькою підтримки суверенітету та відбудови, що ускладнює звинувачення в «експансії».
Реалізація такого сценарію аж ніяк не гарантована. Ліван залишається вкрай крихкою державою. Згода Бейрута на помітну турецьку військову присутність залежатиме від балансу внутрішніх сил, позиції США, Франції, Італії та інших традиційних учасників ЮНІФІЛ, а також від реакції самого «Ізраїлю».
Будь-який турецький контингент або навіть посилене військове співробітництво негайно стане предметом «ізраїльської» істерики та можливих превентивних кроків.
Крім того, сама «Хезболла», навіть ослаблена, зберігає здатність до політичної та силової обструкції. Туреччина ризикує бути втягнутою у складну внутрішню ліванську гру, де будь-яке посилення армії може бути сприйняте частиною шиїтської громади як загроза її існуванню.
Проте сам факт заяви вже змінює динаміку. Ердоган продемонстрував, що тиск на сирійському напрямку не змушує Анкару переходити до оборони. Навпаки, Туреччина розширює поле для маневру та пропонує себе як гравця, здатного впливати на ситуацію і змінювати розклади через підтримку ліванської держави.
Це не оголошення війни й не негайне відправлення дивізій. Це сигнал про готовність конкурувати за простір, який «Ізраїль» вважає зоною свого домінування, і робити це силами та під прапором легітимних державних інституцій Лівану.
Саме в цьому й полягає сила такого ходу: він ставить «Ізраїль» перед необхідністю відповідати не лише військовою, а й політичною логікою — за умов, коли на тлі відвертої агресії сіоністів турецька пропозиція звучить як підтримка суверенітету, а не як пряме втручання.
У міру наближення завершення мандата ЮНІФІЛ і можливих переговорів щодо його заміни стане зрозуміло, наскільки далеко Анкара готова зайти та наскільки Бейрут готовий прийняти цю допомогу. Поки ж зрозуміло одне: Ердоган не став грати на полі, яке йому намагалися нав’язати. Він обрав інше.