Спецслужби авторитарної росії інфільтрували українську державу через телевізійного кандидата.
➤ Від республіки до керованої ілюзії
2019 рік — ключовий момент новітньої української історії.
Під прикриттям легітимної процедури виборів до влади прийшов проєкт, який не був сформований демократичним шляхом у класичному сенсі.
Йдеться не про чергову політичну силу, а про глибоко інтегрований медійно-олігархічний продукт, який, як показують подальші події, мав ознаки цілеспрямованої інфільтрації в управлінську архітектуру України з потенційними зв’язками до спецслужб рф.
Замість республіки з поділом влади, народною участю і прозорими інституціями — Україна опинилася в ситуації, де керованість забезпечувалася виключно з одного центру, де ключові державні рішення ухвалювалися не через механізми парламентської відповідальності, а в межах непрозорих внутрішніх консультацій кількох осіб.
Цей процес розпочався з легкого телевізійного образу, а завершився концентрацією владних повноважень у руках політичного одноосібника.
➤ Голобородько: культурний шлюз для маніпуляцій
Володимир Зеленський прийшов до влади не як політик. Він прийшов як образ — культурна ілюзія, яка через 50-серійний наратив серіалу «Слуга народу» проникла в ментальне поле мільйонів громадян.
Це не випадковість, а точна реалізація технології масового впливу. Образ «простого вчителя, який бореться з системою» трансформувався у спрощену модель бажаного президента.
Таку логіку не вигадали в Україні. Це давній метод, відомий у багатьох країнах із досвідом авторитарного рецидиву.
Проблема — не в бажанні суспільства змін.
Проблема — у відсутності імунітету до підміни змісту образом. І коли персонаж із вигадки займає реальну посаду, політика перестає бути інструментом управління — вона стає декорацією.
➤ Політичний стартап і його бенефіціари
Зеленський і його команда прийшли як корпоративний проєкт.
Ключові політтехнологи, менеджери, власники медіа — усі діяли за логікою комерційного запуску бренду. Їхнє завдання не полягало у формуванні політичної відповідальності чи стратегії розвитку держави. Воно зводилося до перемоги у виборчій кампанії будь-якою ціною.
Центральною фігурою в цьому став Ігор Коломойський.
Через медіаресурс «1+1» було забезпечено інформаційний домінант на ключових етапах передвиборчої боротьби.
Паралельно — юридичні й організаційні інструменти для підживлення «антисистемного» наративу.
Водночас формувався пул осіб, які мали зайняти посади в адміністрації, парламенті, держкорпораціях.
Це не було політичне оновлення — це було рейдерське поглинання держави через демократичні механізми.
➤ Соцмережі як зброя
Вперше в українській історії вибори виграли не через телевізор, а через алгоритми.
Цільові наративи, автоматизовані бот-мережі, аналітика профілів у Facebook, YouTube і Telegram, інженерія думки через TikTok — усе це стало зброєю, яка змусила десятки мільйонів змінити уявлення про політику.
Під виглядом гумору просувалися токсичні меседжі.
Через анонімні канали поширювалися псевдорозслідування, дискредитація волонтерів, ЗСУ, ветеранів.
Будь-яка серйозна розмова таврувалася як «порохоботство» або «совок».
У підсумку — зруйнований інтелектуальний простір вибору.
➤ Схеми з Кіпру, москви і паралельної інфраструктури
Документовані факти свідчать, що структура продакшен-компаній Зеленського — це складна мережа, яка одночасно працювала в росії, Україні та на Кіпрі.
Компанія Green Family Ltd фігурує у реєстрах як співвласник трьох фірм у рф:
«Грин Филмс»
«Платинумфильм»
«Вайсберг Пікчерс»
Вони отримували мільйони рублів державних замовлень від рф до 2017 року.
У свою чергу, ці ж компанії були пов’язані з «Кварталом 95», продакшеном передвиборчого серіалу та основного відеоконтенту кампанії.
Прямий фінансовий зв’язок між державним бюджетом рф і українським кандидатом не доведено юридично — але він існує в документах.
І цього достатньо, щоби стверджувати: це — мінімум ризик впливу, максимум — сценарій інфільтрації.
➤ Агентурне оточення та стратегія після закінчення війни
Після інавгурації в адміністрації з’явилися фігури з очевидним конфліктом інтересів:
• Іван Баканов — людина, далека від розвідки, очолила СБУ.
• Олег Татаров — скандальний юрист з орбіти Януковича, який відверто зневажав ідею Майдану.
• Сергій Шефір — бізнес-партнер Зеленського по медіа, курує ключові процеси.
• Тимур Міндіч — тіньовий вплив, пов’язаний із Коломойським.
Замість публічного управління — виникла внутрішня коаліція, яка фактично замінила державні інститути системою особистої лояльності.
У таких умовах важко говорити про реальну демократію — бо вона зникла за ширмою керованого порядку.
➤ Тенденції централізації: офіс як уряд, «Дія» як інструмент
Офіс Президента фактично поглинув функції уряду, РНБО, інколи — і Верховної Ради.
Система ухвалення рішень стала непрозорою, а основні законодавчі ініціативи готувалися не у міністерствах, а в аналітичних групах, контрольованих керівником ОП.
Проєкт «Дія», який декларувався як цифрова модернізація, став зручною інфраструктурою для контролю персональних даних, поведінкових моделей і навіть голосування.
У поєднанні з монопольним медіа-ефіром це створює небезпечну передумову для цифрової авторитарної вертикалі.
Висновок.
Коли один проєкт через інформаційну гегемонію отримує повноту влади, обходячи політичні традиції, інституції і підзвітність — це не демократія.
Це — фаза трансформації республіки в керований медіапростір.
І саме зараз час для публічного, системного, чесного обговорення. Без гасел. З фактами.
Бо українська незалежність — це не лише прапор і гімн. Це — якість влади, яку ми допускаємо. І її джерела.
Нам потрібна демократія, а не її телевізійна імітація. І ця розмова — крок до цього.
Інструкція з виживання для тих, кому не треба пояснювати, що ми в дупі
Війна московії проти України — цинічна, реальна, кривава, виснажлива — виявилася ідеальним тлом для закріплення інституційної інерції, яка дозволяє:
• Зберігати владу без виборів
• Витрачати бюджет без парламентського нагляду
• Керувати державою як оперативним штабом без чіткої межі повноважень.
У цьому сценарії війна стала не лише загрозою, а й зручністю — легітимацією всього, що до неї було неприйнятним.
Проте час пливе. І питання в тому, що залишиться після цієї війни, якщо впродовж усього її періоду країною керуватимуть не відповідальні інститути, а тимчасові імпровізації, замасковані під «воєнну необхідність».
Відповідь досить проста: залишиться країна без суб’єктності.
З формальним суверенітетом і без внутрішньої вертикалі, яка здатна функціонувати самостійно.
З розмитими принципами.
З нормалізованим ручним управлінням.
З уставленою мовчазною змовою «не розгойдувати човен», яка перетвориться на постійний спосіб політичного існування.
Саме тому ми говоримо про мінімально необхідний перелік рішень, які дозволяють втримати Україну в полі політичної державності.
Не заради революції.
А заради того, щоби в наступному десятилітті не довелось заново з’ясовувати, чому нічого не працює.
По-перше.
Вибори потрібні не тоді, коли зручно, а тоді, коли легітимність вичерпана.
Жодна інституція — парламент, президент, місцева влада — не може керувати нескінченно довго «на довірі», бо довіра — не постійна величина.
Навіть під час війни вибори можливі — з урахуванням безпеки, поетапно, з гібридними моделями голосування, але вони мають бути проведені. Інакше ми легалізуємо політичну стагнацію.
По-друге.
Без очищення апарату нічого не зміниться.
Кадри з минулого циклу, пов’язані з російськими впливами, з медіа-олігархією, з оборонним дерибаном — нікуди не зникли.
Частина з них перейшла в нову владу.
Частина — тихо залишилася в тіні. Вони формують тіньовий консенсус, у якому змінюється риторика, але не підходи.
Якщо їх не відсторонити — через прозору люстрацію, незалежну від Банкової, з залученням громадськості — вся інша трансформація буде симулятивною.
По-третє.
Економіка тилу повинна функціонувати як система, а не як конструктор інтересів.
Закриті оборонні закупівлі, ручне розподілення фінансування, корпоратизація військового бюджету — усе це створює глибоку недовіру.
А без довіри — жодна мобілізаційна модель не працює.
Потрібні облік, аудит, публічне державне замовлення, а також повноцінна участь місцевих громад у формуванні логістичних і виробничих рішень.
По-четверте.
Уряд має бути підзвітним не лише президенту, а насамперед парламенту і суспільству.
Необхідне формування Кабміну дії — навіть у межах воєнного часу — з фахівців, які не пов’язані з президентською адміністрацією і які готові відповідати за свою політику, а не погоджувати її з Банковою.
Платформою координації такої моделі може стати ГУРУ — Громадський уряд розбудови України — структура з участю резервістів, муніципалітетів, експертного середовища, яка не підпорядковується вертикалі ОП і функціонує як інструмент управлінської мобілізації.
По-п’яте.
Жодна силова структура — СБУ, МО, розвідка — не має існувати поза наглядом.
Поняття «таємниця» не може бути універсальним алібі.
Повноцінний парламентський контроль, участь громадянського сектору, незалежні інститути нагляду — все це не загроза безпеці, а її необхідна умова.
По-шосте.
Воєнна юстиція має бути реальною.
Не декларативною, не зразковою, не піарною.
Якщо розкрадання у сфері оборони не призводить до вироків — у держави не буде ані дисципліни, ані авторитету.
Модель — або воєнна палата при ВАКС, або тимчасовий спеціальний трибунал.
По-сьоме.
Інформаційна сфера не може бути під ручним контролем.
Телемарафон має бути згорнутий.
Принцип доступу до ефіру — розблокований.
Усі випадки цензури, блокувань, «модерацій за вказівкою» в YouTube та Facebook мають бути зафіксовані і публічно оскаржені.
Бо якщо у війні не дозволено сказати правду, то незрозуміло, за що ця війна ведеться.
По-восьме.
Україна має не захищатися у міжнародному дискурсі, а наступати.
Якщо на Заході склалося враження, що все йде добре — значить, ми це враження самі створили.
І поки ми не назвемо речі своїми іменами — для світу буде зручнішим вважати, що підтримує «успішну демократичну модель».
Тільки от після війни ці самі «моделі» зруйнують нам усе, що ми намагаємося відбудувати.
І нарешті —
потрібно створити платформу для нової республіки. Не як партію, не як виборчий штаб, а як горизонтальну мережу суб’єктів, які не беруть участі в узгодженій змові мовчання.
Це може бути Рух Відновлення Республіки. Або щось інше.
Але він має включати громади, офіцерів, інженерів, лікарів, юристів — усіх, хто ще не зневірився і не влився в «систему».
Це раціональна основа для виживання.
Якщо її не ухвалити — ми збережемо зовнішню незалежність, але втратимо політичну форму, яка має хоч якусь стійкість.
Так залишимось із прапором над інституційним попелом української недореспубліки.