Неосудна система: суддівська солідарність як гарантія безкарності.
8 квітня 2026 року Друга Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя ухвалила показове рішення — дисциплінарну скаргу Геннадія Сікалова щодо судді Котелевського районного суду Полтавської області Антоніни Шолудько (вх. № С-315/1/7-26) повернуто без розгляду.
Рішення затверджене за доповіддю дисциплінарного інспектора С.М. Пилипенка, за участі члена ВРП Романа Маселка. Фактично ВРП відмовилася навіть розглядати по суті можливі порушення з боку судді.
У центрі цієї історії — кримінальне провадження № 530/1647/21, де фігурантом є Різник Микола Миколайович, обвинувачений у вчиненні тяжкого корупційного злочину за ч. 3 ст. 368 КК України. Сама справа має багаторічну історію: її розгляд триває фактично з 2021 року, обвинувальний акт надійшов до суду у жовтні 2022 року, а у листопаді 2024 року після відводу попереднього судді провадження перейшло до судді Антоніни Шолудько. За понад 15 місяців перебування справи у її провадженні було призначено лише 15 судових засідань, причому між ними спостерігаються значні часові інтервали, а сам процес регулярно відкладається.
У дисциплінарній скарзі прямо зазначено, що такі дії мають ознаки умисного затягування розгляду справи в інтересах обвинуваченого Різника . Ключовим у цій ситуації є фактор часу: інкримінований злочин належить до категорії тяжких, а строк притягнення до кримінальної відповідальності становить 10 років. З моменту вчинення злочину вже минуло близько 7 років, що створює реальну перспективу уникнення відповідальності не через встановлення невинуватості, а через сплив строків. У скарзі наголошується, що суддя не могла не усвідомлювати наслідків призначення судових засідань із такими інтервалами, які об’єктивно наближають момент, коли справа втратить будь-який сенс із точки зору притягнення до відповідальності.
Додатково на затягування вплинула і зміна суддів: спочатку справу розглядала інша суддя, однак у 2024 році за заявою сторони захисту Різника було заявлено відвід, який суддя Шолудько задовольнила, після чого сама ж і взяла справу до провадження. Такий розвиток подій лише посилив підозри щодо контрольованості процесу і його затягування.
Попри всі ці обставини, Вища рада правосуддя не відкрила дисциплінарне провадження і не дала жодної оцінки викладеним фактам, обмежившись формальним поверненням скарги без розгляду.
Це означає, що питання дотримання розумних строків, можливого зловживання процесуальними механізмами та ризику уникнення відповідальності обвинуваченим Різником залишилися поза увагою органу, який має забезпечувати дисциплінарну відповідальність суддів.
У підсумку ця історія виглядає як черговий приклад системи, в якій роками можуть розглядатися справи, строки невпинно спливають, а будь-які спроби притягнути суддю до відповідальності натрапляють на глуху стіну формальних відмов, що лише підсилює відчуття існування закритої касти недоторканних.