Від оточення 1941 року до кривавих переправ 1943-го: як за рішення радянського керівництва розплачувалися солдати.
6 листопада 1943 року під час битви за Дніпро радянські війська звільнили Київ від німецько-фашистських загарбників. В офіційній радянській історіографії цю операцію подавали як найбільший тріумф радянського воєнного мистецтва. Однак за парадними салютами приховується одна з найстрашніших і найдраматичніших сторінок Великої Вітчизняної війни, що стала хрестоматійним прикладом того, як за помилки вищого керівництва та політичні амбіції вождів солдати на передовій розплачувалися ріками крові.
Історія Києва 1941–1943 років — це дві дзеркальні катастрофи, зумовлені некомпетентністю, штурмівщиною та безжальним нехтуванням людськими життями з боку радянського командування.
Частина I. Катастрофа 1941 року. Як Сталін створив Київський котел
Передумови трагедії звільнення Києва 1943 року були закладені ще влітку 1941-го. Німецький наступ групи армій «Південь» розвивався стрімко. До серпня над радянським Південно-Західним фронтом нависла смертельна загроза оточення: танкові клини Гудеріана та Клейста обходили Київ із півночі та півдня.
Головнокомандувач військ Південно-Західного напрямку Семен Будьонний і начальник Генштабу Георгій Жуков чудово бачили оперативну обстановку. Обидва незалежно один від одного вимагали від Сталіна негайно залишити Київ і відвести війська за Дніпро, щоб зберегти кадрову армію. За цю пропозицію Сталін миттєво зняв Жукова з посади начальника Генштабу.
Сталін категорично заборонив відступ, керуючись винятково політичним гаслом: «Київ не здавати!». Командувач фронту генерал Михайло Кирпонос отримав жорсткий наказ утримувати місто за будь-яку ціну.
У підсумку 16 вересня 1941 року німецькі танкові дивізії замкнули кільце в районі Лохвиці; Південно-Західний фронт перестав існувати. Київський котел став найбільшим оточенням у світовій воєнній історії — у полон потрапило, за різними даними, від 616 до 665 тисяч радянських солдатів та офіцерів; загинув сам генерал Кирпонос і весь штаб фронту. Було втрачено колосальну кількість озброєння, а шлях на Харків і Донбас для вермахту виявився повністю відкритим. Місто було втрачено через упертість однієї людини, яка проігнорувала доповіді військових професіоналів.
Частина II. Штурм 1943 року. «Взяти до річниці Жовтня»
За два роки ситуація змінилася на протилежну. Радянські війська вийшли до Дніпра. Осіннє бездоріжжя, штормова погода та надзвичайно потужний німецький оборонний «Східний вал» на правому, високому березі річки вимагали від командування зупинитися, підтягнути важку артилерію, понтонні мости, авіацію та ретельно підготувати операцію до весни 1944 року — так диктувала воєнна наука.
Але у справу знову втрутилася політична кон’юнктура. Сталін поставив перед командувачем 1-го Українського фронту генералом Миколою Ватутіним жорстке завдання: звільнити Київ обов’язково до 7 листопада — до 26-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. На піднесення вождеві подарунка до святкової дати залишалося менш ніж два місяці.
Форсування Дніпра. Бійня «чорної піхоти»
Замість планомірної підготовки інженерних переправ почалася поспішна, хаотична атака з ходу; на штурм Дніпра кинули сотні тисяч солдатів. Постачання не встигало, плавзасобів катастрофічно бракувало. Солдатів змушували переправлятися на плотах із колод, бочках, саморобних плотиках і просто вплав, тримаючись за дошки, — німецька артилерія та авіація розстрілювали їх упритул просто у воді; Дніпро в жовтні 1943 року буквально забарвився в червоний колір.
Найпохмурішою сторінкою цієї операції стало використання так званої «чорної піхоти» — чорносвитників. На звільнених лівобережних українських територіях польові військкомати мобілізовували всіх чоловіків віком від 16 до 60 років. Їх без медоглядів, без зарахування до списків частин, без присяги й часто навіть без видачі військової форми — просто в цивільному домашньому одязі, «чорних свитках» — одразу кидали в бій на передову, щоб «кров’ю спокутувати перебування в окупації». Ненавченим людям часто давали по одній гвинтівці на трьох або просто цеглини, щоб вони імітували зброю та відвертали на себе вогонь німецьких кулеметів, поки кадрові частини намагалися закріпитися на плацдармах. Вони гинули десятками тисяч.
Тактичний глухий кут Букринського плацдарму
Спочатку Ватутін планував завдати головного удару з Букринського плацдарму — на південь від Києва, — але місцевість там була порізана глибокими ярами та крутими висотами, на яких німці створили неприступну оборону.
Радянське командування з небаченою впертістю протягом вересня та жовтня провело дві масштабні наступальні операції на Букринському плацдармі. Танки й піхота раз по раз безуспішно атакували позиції противника в лоб, зазнаючи жахливих втрат, які обчислювалися десятками тисяч. Лише після того, як плацдарм остаточно перетворився на гігантське кладовище, командування визнало очевидне: прорватися тут неможливо.
Зміна напрямку на Лютіж
Усвідомивши провал, Ставці довелося на ходу переносити напрямок головного удару на північ — на Лютізький плацдарм. У найсуворішій таємниці, під покровом ночі й туману, цілу 3-тю гвардійську танкову армію Павла Рибалка довелося переправляти назад на лівий берег Дніпра, перекидати на північ і знову форсувати річку біля Лютежа.
Цей маневр увінчався успіхом саме тому, що німці не очікували від радянського керівництва такої гнучкості після тижнів лобових атак на півдні. 3 листопада почався вирішальний наступ із півночі. Нацисти, побоюючись оточення, почали поспіхом відступати з міста. До ранку 6 листопада Київ було очищено, наказ Сталіна виконано — до святкового засідання в Москві Хрущов і Ватутін змогли відрапортувати про успіх.
Підсумок
Ціна виконання політичного дедлайну виявилася астрономічною. Точні втрати радянських військ у битві за Дніпро та безпосередньо під час штурму Києва досі залишаються предметом запеклих суперечок істориків, оскільки облік «чорної піхоти» практично не вели. За офіційними повоєнними даними, безповоротні втрати становили близько 417 тисяч осіб, однак незалежні дослідники називають цифри у 800 тисяч і навіть до 1 мільйона солдатів, загиблих і поранених упродовж усієї Дніпровської операції.
Київська драма продемонструвала страшний парадокс радянської командної системи: місто, яке можна було зберегти 1941 року, здійснивши професійний маневр із відведення військ, було бездарно втрачено, а згодом відвойовано ціною колосальної людської м’ясорубки 1943 року. І все — заради того, щоб устигнути надрукувати красивий заголовок у газеті «Правда» до партійного ювілею.