Якби американці окупували край тисячі озер і відкрили там другий фронт, перебіг Другої світової війни міг би змінитися. Причина у ресурсах.
Вже взимку 1941-1942 року уряд Суомі зрозумів, що Адольф Гітлер прорахувався, коли широким фронтом напав на СССР і не зміг захопити Москву. Це була фатальна помилка Третього Райху, яка коштувала нацистам власного існування, хоча вони до самого травня 1945 року заперечували дійсність.теті начальників штабів армії США. Однак у результаті ідею висадки вважали надто ризикованою, і її так і не було реалізовано.
Тим часом у Гельсінки урядовці та генералітет окремо один від одного почали готувати сценарії виходу із війни й замирення з СССР. Одним із планів була окупація Північної Фінляндії (провінція Лапландія) військами США, що могло покласти край антигітлерівській коаліції.
Міністр торгівлі та промисловості соціал-демократ Вяйньо Таннер і його однопартієць міністр транспорту і громадських робіт Вяйньо Саловаара запропонували президенту Ристо Рюті передати у концесію нікелеві копальні у повіті Петсамо у Заполяр'ї. Раніше на них поклали око гітлерівці та сталіністи.
З урахуванням наявної нині інформації з архівів Суомі, можна дійти висновку, що висадка військ антигітлерівської коаліції (тобто безпосередньо американців) на Півночі могла б послабити її позиції. У Кремлі розраховували мати спільний кордон із Норвеґією, тому вимагали від Вашинґтона не укладати сепаратну мирну угоду із фінами.
Натомість британці, котрі мали добрі взаємини із головнокомандувачем маршалом Карлом Ґустафом Емілем Маннергеймом, хотіли вивести Суомі із Другої світової війни, щоби вбити клин у середовищі союзників Третього Райху. У разі, якби це сталося, наступною могла б стати Румунія, котра живила своєю нафтою військову промисловість нацистів.
«Наш уряд, а особливо генералітет, які побачили воєнну машину СССР на повну потужність, досить рано зрозуміли, що Німеччина може програти. У ставці маршала Маннергейма у місті Міккелі про це постійно говорили після поразки німців у битві за Москву, а після поразки у Сталінграді розуміння програшу Німеччини стало панівним у настроях генералів», — пояснює стан справ колишній директор Центру парламентських досліджень при Університеті Турку професор Маркку Йокісипіля.
Коли оточене совєтами угруповання фельдмаршала Фрідриха фон Паулюса склало зброю на берегах Волги, Маннергейм терміново запросив представників політичного керівництва до свого штабу Міккелі, де було ухвалено рішення: Суомі має якнайшвидше шукати шлях до укладання мирної угоди. Президент Рюті радили вимагати найбільше, щоб отримати бажане.
Повернулися і до питання американської військової присутності на Півночі, щоби можна було б перешкодити вторгненню до Суомі із Кольського півострова загонів Червоної армії. Ця тема обговорювалася на таємних зустрічах дипломатів обох західних держав протягом усього 1943 року, особливо у переддень і після сумнозвісної Тегеранської конференції.
Однак ідея про висадку у Заполяр'ї не була новою, до того Вінстон Черчилль пропонував влаштувати подібний захід у Північній Норвеґії. Диктатор Іосіф Сталін відмовляв, наполягаючи на висадці у Мурманську, куди союзники вже розпочали постачання всього найнеобхіднішого згідно з угодою про ленд-ліз.
Прикметно, що британські повітряні сили двічі здійснили бомбові нальоти на фінляндські міста Лійнагамарі й Петсамо, а також норвезький Кіркенес до Дня Незалежності Суомі — 6 грудня 1941 та 1942 років. Саме там генералітет Маннергейма пропонував американцям висадити власний контингент.
«Серед учасників антигітлерівської коаліції головним прихильником відкриття Північного фронту спочатку був британський прем'єр-міністр Черчилль. Однак після Тегеранської конференції він схилився у бік європейського Півдня, а саме Балкан. В оточенні президента США Франкліна Делано Рузвельта, де було багато зацікавлених у наших корисних копалинах промисловців, «фінляндську карту» тримали аж до початку операції «Оверлорд» у Нормандії. Проте все перекреслив Сталін», — додає професор Маркку Йокісипіля.
Власне, сценарій американського десанту у фінляндському Заполяр'ї мав іншу додаткову перепону — 250 тисяч окупаційних військ Третього Райху, озброєних чималою кількістю важкої техніки включно із літаками. Хоча це менше, ніж було на той час у Нормандії (там їх нараховано понад 380 тисяч), ні Рузвельт, ані Черчилль не ризикнули випробовувати долю заради покладів нікелю.
Об'єднаний комітет начальників штабів Армії США доволі прискіпливо та ретельно вивчали пропозицію фінляндців, у нейтральному Лісабоні вони навіть скликали спеціальну нараду. У перемовинах брали участь тимчасовий виконувач обов'язки посла Тааві Пог'янпало, американський радник-посланник Джордж Кеннан і представник Управління стратегічних служб Роберт Солберґ.
При розгляді пропозиції Суомі представники США враховували загальну ситуацію і театр бойових дій загалом. У результаті американці вважали висадку в Норвеґії та перекидання військ до Фінляндії надто непрактичною та небезпечною операцією, яку буде викрито нацистами.
У Вашинґтоні побоювалися, що війська Третього Райху поспіхом полишать займаний терен Заполяр'я, посиливши лінію оборони в атлантичному регіоні. Це могло поставити під загрозу і без того надто зухвалий план висадки у Нормандії, а тому утримання німців на Півночі вважалося вдалим варіантом, про який не сповістили фінляндців.
«Сепаратний мир із Суомі міг би послабити бойовий дух союзників Німеччини. У таємному листуванні із посадовцями з Гельсинкі ідея відкриття другого фронту на Півночі здавалася цілком реалістичною. Президент Рюті та маршал Маннергейм готові були поступитися теренами своєї країни на користь СССР, аби тільки якомога швидше спинити агонію війни, котра роз'їдала фінляндське суспільство ізсередини», — писав улітку 1943 року державному секретарю Корделлу Голлу колишній посол США у Суомі пан Роберт МакКлінток.
У підсумку штабу сухопутних військ Армії США генерал Джордж Маршалл підготував оцінку ситуації, після чого рада під керівництвом адмірала Вільяма Ліхі винесла остаточне рішення. Десант західних союзників у Петсамо так ніколи й не висадився, давши carte blanche у регіоні Москві.
Доволі знаково, що Вашинґтон від початку і до кінця Другої світової війни зберігав дипломатичні відносини із Гельсинкі та ніколи не оголошував війну, на відміну від інших країн антигітлерівської коаліції, зокрема Лондона. Американці прагматично дивилися на світ за Атлантичним океаном з особливим розрахунком поживитися коштом слабших.
«Своїми діями антигітлерівська коаліція хотіла створити ефект димової завіси, яка мала відвернути увагу світу від запланованої висадки на висадку, що планувалася на той час у Франції. Нашу країну вони ніколи не розглядали за повноцінного і самостійного гравця на геополітичній шахівниці, воліючи віддати у сферу впливу Москви, вирвавши з обіймів Берліна», — згадував після війни колишній фінляндський прем'єр-міністр Едвін Лінкоміес.
Після зустрічі у Тегерані американці стали вважати окупацію північної частини Суомі дуже ризикованою авантюрою та відмовилася від неї, щоби не псувати стосунків із Кремлем. Війна проти антигітлерівської коаліції для фінів закінчилася 19 вересня 1944 року, коли сторони підписали Московське перемир'я; Суомі втратила всі набуті за цей час землі, а також вихід до Баренцевого моря — повіт Петсамо загарбали совєти.
Про прагнення Фінляндії вийти із війни писав і президент Рюті у своїх щоденниках воєнних років, виданих аж у 2012 році, але не судилося. На жаль, склалося так, як напланували собі та союзникам голуби миру із кремлівських бункерів, прирікши на наступні 50 років всю Європу на життя у страху й червону окупацію.