До епітафії почилому в бозі Гафту.
Вкотре бурчить всередині невдоволення незавершеністю відповіді на запитання: люди, котрі працюють у зелених структурах, рятують країну, чи таки засранці?
Розберемося. Ні-ні, панове, жодного наїзду на чуже і сокровенне! Винятково самі з собою, хіба що трохи – на люди. Атож, на гіпертрофованого принципала (тут у сенсі безкомпромісної непримиренності, а не боса-начальника) ми себе не святимо, бо за належності до атеїстично орієнтованої частини людства визнаємо Матвієве «не судіть, щоб і вас не судили» (Євангеліє від Матвія, 7, 1-8) за нормальну, розумну пораду.
Але й без фанатизму, бо якщо увірувати у Матвіїв припис по повній, доведеться стригтися під гуменце. Що це таке, аж ніби трохи й немилозвучне? Нічого провокативного. В наших слов'янських краях попи (наголос на другому складі) колись викошували на голові кружалик, що символізував терновий вінець. Оту плішину, певно – від зурочного ока єретиків, покривали невеликою шапочкою – гуменцем або скуф'єю. Камилавкою, тюбетейкою, єрмолкою – кому що ближче.
Атож, і складність людських почуттів, і «на віку, як на довгій ниві», і непередбачувані негаразди у людських долях приймаємо як те, від чого не зарікаються. Себто, ота різношерста публіка навколо рояля може містити в собі якусь дещицю порядних, розумних, освічених людей. Декого й ми з вами знали перед оцим 73-відсотковим зеленим насланням як цілком пристойних, приємних у спілкуванні і не скупих, ба, навіть талановитих персон. Збереглися симпатичні спогади. З кимось і хліби переломлювали, і чаші допивали.
Отут зачахли, панове. Бо коли успішний забудовник (принаймні, цим вихвалявся) підписується на участь у шабаші блазнів, він перестає бути забудовником. Відтепер він – блазень. Коли вузівський професор кличе колег підтримувати гопоту, він хоч і не буде позбавлений наукового звання, але відтепер він – свій на районі, проффесор.
Через кóму – про Кулебу, Рєзнікова, Арестовича, усіх корисних ідіотів, котрим здалося що ментально чужий Україні пацан вирве серце за Україну. Ага. Там, у тих глибоко криворізьких грудях Данком і не пахне.
«Что сделаю я для людей?». Як би не так. Для Мендель – куди не йшло.
Хоч дилема «з ким поведешся» була важкуватою з часів цезарів і брутів, примус у виборі життєвого шляху річ не вельми поширена. Як правило, завжди є можливість відмовитися від вступу до циркового училища.
Що, манить еквілібр на дроті? І тішать овації невибагливої публіки внизу? Ваблять секрети Кашпіровського з Чумаком? Навички Вольфа Мессінга непомітно витягати гаманці з чужих кишень? Тоді чистіть лексику, чоловіче. Точно не ваші шляхетність з опозиційністю, чиста совість з патріотизмом, порядність з демократією, верховенство права і решта речей, які нічого спільного не мають з лизоблюдством і кон'юнктурою.
Опановуйте іншим рядом, вам пасуватимуть віднині «підшивайло», «підчихвіст», романтичніше – «підлесник». Фі, а яке негарне гендерне – «підлизуха»!
Та заждіть зі своєю претензійно завищеною самооцінкою! Ви, пане, прихвостень, співучасник злочинної хунти, якій раптом видався можливим камбек з кухарчиним потомством. Пристосуванство – палиця на два кінці. Зараз, може, й перепаде вам якийсь шмат шаурми з панського столу, але тхнутиме від ваших прізвищ ще довго. І не лише шаурмою.
І з Гафтом те саме. Царство небесне йому за ролі. За епіграми. Ось хоч би й за оцю, на адресу Зіновія Високовського:
Когда таким, как ты, пути открыты,
Ужасно множатся антисемиты.
Як же й влучно на іншу, ближчу до нас адресу! Бо й з нашого Захарка ні Богу свічка, ні чортові угарка.
Але кумир російської і радянської театральної богеми та поколінь дотепників розвів свій талант і совість по різних кутках. Услід за кобзонами з табаковими. Атож і Валентина Йосиповича проводжали в останню путь з одного кутка вдячні шанувальники його таланту, а з протилежного – потоптане пропутінське реноме.
Великий актор для цінителів в Україні закінчився ще раніше зі словами: «Я – путінець. А кому потрібна Україна?».
Оops! Отакої! Це підказує той, хто сидить всередині, що виносить нас таки до цинічного берега! Дідько з ними, чужими покійними. Гафтами з баталовими. Як було лаяли себе наша найкраща на світі бабуся: мовчи, бабо, на Юру про часникову грядку.
У нас – своє перехрестя. На ньому – зелене світло. Та тільки не швидіть, брати і сестри, воно – для пíдлизнів.