У Полтаві є давня й напрочуд стала традиція: наповнювати публічний простір потворністю під виглядом естетики.
Причому з такою незворушною впевненістю, ніби сам факт встановлення чергового «артоб’єкта» вже надає йому художньої цінності.
Звісно, існує естетика потворного. Потворне може бути свідомим художнім прийомом — провокувати, тривожити, руйнувати звичні уявлення про прекрасне. Але, дивлячись на полтавського Шекспіра, починаєш підозрювати, що навіть естетика потворного має свої межі.
І справа тут не лише в особистому смаку. Публічний простір — не виставковий склад і не полігон для чиїхось творчих амбіцій. Те, що встановлюють у місті, залишається там надовго, формує його образ і зрештою стає частиною середовища, в якому ми живемо.
Схоже, головним критерієм полтавського благоустрою давно стало не «Чи варто це встановлювати?», а «Де ще залишилося вільне місце?».
Шекспір, щоправда, писав трагедії. Але навряд чи розраховував одного дня стати героєм ще й такої.