Від середньовічних міфів до сучасної геополітики
Професор Рамос, історик, що спеціалізується на середньовічній ідеології та колоніалізмі, звертає увагу на міфічну постать Престера Йоана (Пресвітера Іоанна) — легендарного християнського царя, який нібито правив у далеких землях Азії або Африки.
Цей образ, що виник у XII столітті, є синтезом двох ключових фігур: Ісуса як «Царя Божого Царства» та Олександра Великого як завойовника, який поєднує Схід і Захід.
Рамос наголошує, що міф про Престера Йоана слугував «хибним прапором» для виправдання Третього хрестового походу, в якому брали участь такі постаті, як Річард Левове Серце. Мета — завоювання Єрусалима та вигнання мусульман, аби пришвидшити настання «Нового Царства».
Цікаво простежити, як цей наратив еволюціонував. Коли пошуки Престера Йоана в Азії (зокрема подорожі Марко Поло) зазнали краху, міф «переїхав» до Африки, де нібито переховувався ефіопський християнський цар.
Це стимулювало європейську експансію в Африку, перетворюючи релігійну утопію на практику колоніалізму. Рамос зазначає: «Це ідеологічний двигун розширення, де економічні мотиви маскуються під духовні пошуки».
У контексті християнського сіонізму це перегукується з ідеєю «святої землі» як центру світу, де Єрусалим — «пуповина» християнства, що передвіщає апокаліпсис.
Фахівці вбачають тут паралелі з ранніми протестантськими інтерпретаціями Біблії, де «відновлення Ізраїлю» сприймалося як передумова Другого Пришестя. Це не просто історія — це основа для розуміння того, чому християнські сіоністи сьогодні бачать у «Ізраїлі» біблійний «Ізраїль».
Один із найбільш шокуючих фактів, наведених Рамосом, — щонайменше 30 % конгресменів США вірять у швидке настання битви Армагеддон, яка потребує присутності євреїв на Святій землі для «забезпечення» Нового Царства.
«Це не міф, відсунений у далеке майбутнє, — це завтра», — підкреслює професор. Він наводить приклад інтерв’ю Такера Карлсона з сенатором Тедом Крузом, де той підтверджує «ідентичність» сучасного «Ізраїлю» біблійному.
Рамос розмежовує єврейський сіонізм (політичний і територіальний) та християнський євангелічний сіонізм, який бачить в «Ізраїлі» інструмент для здійснення пророцтв.
Він пов’язує це з історією сакрального королівства: французькі та англійські королі претендували на «цілющі» сили, успадковані від біблійних царів «Ізраїлю».
Це призвело до «британського ізраїлізму» в XIX–XX століттях, коли еліти Британії вважали себе нащадками загублених колін «Ізраїлю». Саме тут зародився вплив на створення держави «Ізраїль» через Декларацію Бальфура та подальшу американську політику.
Усі ці факти пояснюють, чому християнський сіонізм домінує у США: релігія тут не відокремлена від держави, а «сакралізує» владу. Рамос зазначає апокаліптичний конфлікт: євангелічна есхатологія стикається з ісламськими наративами на Святій землі, що посилює сучасні напруження в Леванті.
Рамос пропонує цікавий поворот, обговорюючи «символічний сіонізм» в Африці та Латинській Америці. На відміну від «геноцидального» ізраїльського сіонізму, африканський варіант — це абстрактна ідея «Сіону» як утопії, не прив’язаної до реальної Палестини.
Африка, за його словами, — континент із флюїдною релігійністю: люди легко переходять від християнства до ісламу з прагматичних причин (наприклад, через врожай або громаду). Колоніалізм приніс нові версії християнства та ісламу, але африканці їх адаптували, створивши унікальні інтерпретації.
Попри нормалізацію відносин з «Ізраїлем» (як в Авраамових угодах), африканські країни балансують між «Ізраїлем», ОАЕ, росією, Китаєм та іншими. Це «нова легітимність», і Рамос бачить у цьому потенціал для «сонячного» майбутнього на противагу «зимовому» європейському наративу занепаду.
Цей процес перегукується зі зростанням п’ятидесятництва в Латинській Америці, де сіонізм змішується з локальними традиціями, створюючи гібридні рухи. Приклади — «ізраїльські» громади в Патагонії (Чилі) або Західній Африці, але вони радше символічні, ніж експансіоністські.
Усе це — не просто історичний екскурс, а застереження про те, як середньовічні фантазії формують сучасне варварство. Християнський сіонізм, укорінений у хрестових походах і колоніалізмі, пояснює сліпу підтримку «Ізраїлю» у США та Європі, попри очевидний геноцид у Газі.
Схоже, що ця підтримка триватиме й надалі. І щось підказує, що списки файлів Епштейна (зокрема ще не оприлюднені) — одна з причин такої підтримки.