Від телемарафону до культу вождя: як влада підміняє собою Україну.
Тоталітарний режим уже не треба чекати як «чорний воронок» під вікном, бо він ніколи не починається з «воронка».
Він починається значно тихіше: з телемарафону, плаката, правильної інтонації диктора, обов’язкової лояльної фрази, портрета, який спершу просто висить поруч із прапором, потім стає більшим за прапор, згодом починає пояснювати прапор, а далі непомітно підміняє собою народ, державу, армію, перемогу і саме право людини говорити про свою країну без дозволу портрета.
Він уже сформувався перед нашими очима: у зображеннях, де президент замінює народ; у телемові, де критика влади дедалі частіше подається як атака на Україну; у воєнному стані, який із вимушеного правового винятку повільно перетворюється на політичну норму існування влади; у ТЦК, які вимагають не лише підкорення, а вже й славослов’я; у відео з вибаченнями, де людину змушують розплачуватися не за законом, не відповідальністю, не компенсацією, а власною гідністю; у культі «людей у формі», де фронтовика з нуля, який платить тілом і життям, свідомо змішують із тиловим апаратом примусу; у новій державній релігії, де Бог — це перемога, перемога — це влада, влада — це вождь, а народ — це хор під портретом, який має повторювати правильні слова, навіть коли його принижують від імені цієї ж держави.
Це класична тоталітарна матриця, і її небезпека саме в тому, що вона ще може не виглядати як завершений тоталітаризм із підручника — із таборами, партійними з’їздами, офіційною ідеологією в кожній школі та портретом у кожному кабінеті, — але вже має всі базові елементи майбутньої закритої системи. Вона має ікону, ритуал, ворога, єдину правильну мову, апарат примусу, публічне каяття, сакральну форму, заборону на сумнів, інфлюенсерів-жерців, силових тлумачів патріотизму та головну догму: «Не відділяй владу від України, ТЦК від ЗСУ, людину у формі від воїна, президента від народу, критику від зради, біль від ІПСО, гідність від небезпеки для держави».
Так працює не просто авторитаризм, а саме вождистська свідомість: вона не лише забороняє — вона підміняє; не лише карає — вона змушує славити; не лише вимагає покори — вона хоче внутрішнього прийняття приниження як форми патріотизму. В авторитарній системі громадянина можуть змусити мовчати, але в тоталітарній його змушують говорити правильні слова; в авторитарній системі людина боїться влади, але в тоталітарній її вчать любити те, чого вона боїться; в авторитарній системі апарат карає, а в тоталітарній — хоче, щоб після покарання жертва ще й подякувала, вибачилася, усміхнулася в камеру і вигукнула славу не країні, не армії, не загиблим, а саме структурі, яка стала символом її приниження.
Тому «Слава ТЦК!» після публічного ламання людей — це не дрібниця, не емоційний перегин і не невдалий патріотичний жест, а концентрований ритуал тоталітарної покори, у якому апарат примусу вже не задовольняється тим, що людину зламано, а вимагає від неї ще й символічного поклоніння. Це момент, коли держава перестає відрізняти правосуддя від самосуду, виховання від дресури, службу від касти, форму від честі, а патріотизм — від примусової літургії перед інституцією, яка в суспільній свідомості дедалі більше асоціюється не з обороною, а зі страхом, бусифікацією, корупційними бронями, селективним примусом і приниженням громадянина.
Підніміться на старі горища, відкрийте закинуті гаражі, розберіть шафи ваших батьків і бабусь, знайдіть радянські плакати з Леніним і Сталіним. Подивіться на композицію, масштаб фігури, погляд у майбутнє, народ як тло, прапори, промисловість, сакралізацію праці, мову «єдності», «перемоги», «майбутнього», «віри», «відбудови», «народу» — і спробуйте знайти принципову різницю. Не в кольорі прапора, не в наборі символів, не в тому, що замість серпа й молота тепер тризуб, а в самій політичній граматиці образу, де в центрі завжди не громадянин, не спільнота, не інституція, не право, а вождь, через якого все інше нібито набуває сенсу.
Саме так будувалися культи Леніна і Сталіна: вождь не просто керував — він ставав способом пояснити світ; він не просто підписував рішення — він нібито вів історію; він не просто стояв на чолі апарату — він поступово підміняв собою народ, армію, працю, майбутнє, війну, перемогу, заводи, поля, дітей, матерів, солдатів і саме право людини думати без портрета над головою.
Вождь на радянському плакаті завжди був не політиком, а сонцем системи: робітники дивилися вгору, селяни раділи, солдати йшли в бій, діти несли квіти, жінки плакали від щастя, а в центрі стояв він — більший за всіх, спокійніший за всіх, мудріший за всіх. Ніби не народ творить історію, а лише підтверджує велич того, хто вже побачив її за нього.
Звідси й головна підміна воєнного часу: справжня загроза Московії використовується не лише для оборони, а й для внутрішньої дисципліни та дресирування; реальний ворог стає універсальним аргументом проти будь-якої незручної правди. Кожна тріщина в державі, щойно нею може скористатися Москва, оголошується не провалом української влади, а доказом небезпеки самої критики; корупція стає темою, яку «не на часі» розгойдувати; свавілля ТЦК — темою, яку треба обговорювати дуже обережно, щоб «не дискредитувати ЗСУ»; питання до командування стають «підривом довіри»; питання до президента — «ударом по єдності»; питання до інфільтрованої держави — «російським наративом». Хоча саме заборона на питання і є найшвидшим способом перетворити державу на режим.
Тоталітаризм — це коли говорити вголос і публічно стає небезпечно; коли боїшся силовика, а ще більше — коли мусиш називати його захисником, навіть тоді, коли він тебе принижує. Це не лише коли влада бреше, а й коли громадянин змушений удавати, що не бачить брехні; не лише коли суд мовчить, а й коли камера замінює суд; не лише коли форма захищає воїна, а й коли стає індульгенцією для людини без фронтової жертовності; не лише коли президент керує, а й коли його портрет починає посідати центральне місце в пантеоні.
Якщо людей роками привчають бачити країну через обличчя одного політика, чути державу через голос одного центру, розуміти патріотизм як лояльність до вертикалі, сприймати форму як абсолютний моральний щит, а критику — як підозру, то не варто дивуватися, що суспільство починає втрачати здатність розрізняти Україну і владу, ЗСУ і ТЦК, воїна і тцкуна, правосуддя і відеокаяття, оборону і приниження, єдність і стадність, державу і режим.
Україна не є церквою Зеленського, не є потягом Зеленського, не є казаном Зеленського, не є плакатом Зеленського, не є телемарафоном Зеленського, не є мобілізаційним апаратом Зеленського і не є політичним тілом, яке має мовчки витримувати будь-яке насильство заради того, щоб портрет залишався святим.
Україна — це народ, який має право воювати й питати, платити й контролювати, втрачати й вимагати відповіді, ховати своїх і не дозволяти владі перетворювати їхню смерть на декорацію власної величі.
Республіка починається там, де президент є тимчасовим найманим посадовцем, обмеженим законом, відповідальністю, критикою і строком. Тоталітаризм починається там, де цей посадовець стає образом, образ — святинею, святиня — державною мовою, державна мова — примусом, а примус починає вимагати від людини не лише тиші, а й слави.
Зеленський не є Україною, ТЦК не є ЗСУ в моральному сенсі фронтової жертовності, людина у формі не є автоматично воїном, критика влади не є зрадою, питання до держави не є роботою на ворога, а народ не є хором під портретом. Він навіть не є українцем!
Тоталітаризм починається там, де влада каже: «А я і є країна».
Українська республіка виживе лише тоді, коли народ відповість: «Ні. Країна — це ми. А ти — лише людина в кабінеті, якій ми тимчасово дали владу і яку маємо право питати, критикувати, обмежувати й замінити».
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»