У Нью-Йорку українського режисера нагородили премією американського ПЕН-центру імені Барбари Голдсміт.
За словами народного депутата Мустафи Найєма,Сенцов удостоївся премії "за велику мужність виступити проти нетерпимості до свободи висловдення й сумлінного інакомислення". Від імені Сенцова премію отримала двоюрідна сестра режисера Наталія Каплан.
У свою черга колишній в'язень Кремля, громадський активіст Геннадій Афанасьєв опублікував в Facebook послання Сенцова гостям церемонії.
"Найслабше місце Олега Сенцова - це діти. Жодні тортури не пригнічують його так, як те, що дочка й син ростуть без нього. Але тільки зараз він про це почав говорити для всіх", - прокоментував Геннадій текст політв'язня.
"Тюрма - це м'ясорубка людських доль, потрапивши в яку, перестаєш вірити в справедливість, але не перестаєш за неї боротися. Тут все по-іншому, тут намагаєшся жити і виживати, хоча відчуваєш, що твоя справжнє життя залишилося десь там, за колючим дротом. І що реальний ти залишився теж на волі, а посадили когось іншого. Що все це тимчасово, що скоро все вирішиться й зміниться. Але нічого не змінюється і не дозволяється. Опинившись у в'язниці, привчаєшся жити надією, навіть якщо її немає .
Зате є час подумати. Довго і багато про що. Про те, як жив і що залишилося після тебе, і чи залишилося. Починаєш дивитися на себе ніби збоку, на того, хто залишився там, на волі. На тебе вчорашнього дивиться ти сьогоднішній, більш тверезий, розумніший і в чомусь навіть жорстокий. Портрет з боку вже зовсім не здається таким привабливим зсередини. І як з такою людиною хоч хтось хотів спілкуватися? І хочеться стати кращим за нього. І йде все зайве, вдаване й наносне. І починає проступати головне, те, заради чого по-справжньому варто було жити. Про що можна дізнатися лише тут або на війні.
Розуміння, що ті близькі люди, які були з тобою, той час, який ти проводив з ними, і те тепло, яке вони тобі дарували, - це і є найважливіше в житті. Тільки це і залишається, все інше кудись іде і забувається. Ні за чим так більше не сумуєш, як за цим. Раніше це здавалося неважливим і природним як повітря, яке і не відчуваєш, поки тобі його не перекриють.
Одного разу на вулиці маленька дівчинка подарувала мені поштову марку і сказала, що вона приносить щастя. Я поклав подарунок у кишеню куртки і довго носив його з собою. А потім щастя десь загубилося. Дуже важко відчувати себе людиною, яка втратила найголовніше.
Близькі люди - це не завжди ті, кого ти бачиш кожен день. Але діти, навіть чужі, навіть яких ти зустрічаєш один раз, завжди будуть для тебе близькими. Тому так нестерпно слухати дитячі голоси, які іноді приносить вітер з-за паркану.
Діти - це, напевно, найцінніше, що залишається після нас, це ті, в кому ми будемо жити і після нашої смерті. Тому не варто їм псувати життя, виховуючи їх, виховувати потрібно лише себе, а дітей просто любити. І якщо вийде, привчити їх до двох по-справжньому потрібних речей: читати книги й говорити правду.
Коли я останній раз заїжджав на Майдан, де вже почали гинути люди, моя мама сказала: "Навіщо ти туди їдеш? Адже у тебе двоє дітей!". Я відповів, що саме тому я туди і їду - я не хочу, щоб вони жили в країні рабів. Ми тоді перемогли, але виявилося, що не до кінця.
І боротьба триває, але вже без мене. А я сиджу в тюрмі і як будь-якому арештованому мені дуже важко відповідати на просте дитяче запитання: "Тато, коли ти повернешся?" - написав Сенцов.
За матеріалами http://patrioty.org.ua