Якими були прикмети й обряди на Різдво.
Різдво — це одне з найбільш урочистих свят церковного й народного календаря українців. Не дивно, що століттями воно супроводжувалося багатьма ритуалами й прикметами. Більшість із них залишилися в минулому, але ми знаємо про них завдяки дослідникам народних звичаїв, які збирали їх у етнографічних експедиціях у різних куточках країни.
Напередодні Різдва з хати виносили всі інструменти й знаряддя: прядки, ткацькі верстати, ховали веретена, нитки, клубки тощо. Жінки «трусили порохи», перемивали все хатнє начиння, прали й прасували одяг, скатертини, постіль і міняли щоденні рушники на пишно вишиті святкові. Дівчата допомагали матерям білити стіни й стелю, підмазувати піч і долівку. Чоловіки прибирали в господі, порали худобу, запасали дрова й воду, адже впродовж святок, тобто від Різдва до Водохреща, не вітається будь-яка буденна робота.
Урочистий вечір напередодні свята в різних регіонах України називають по-своєму — Святвечір, Коляда, Вілія, Перша або Голодна кутя. Зранку цього дня до церкви несуть поминальний хліб за померлих, цукерки, печиво, пляшку води та свічку. Протягом дня й аж до самого вечора віряни утримувалися від будь-якої їжі. Удосвіта господар вносив до хати сіно й застеляв долівку, а господиня клала на стіл сіно, а на чотирьох кутах — зубчики неочищеного часнику, примовляючи до нього: «Не лупи мене до живого, то вбережу тебе від усього злого». Зверху накривала все святковою скатертиною. Ніжки столу обв'язували залізним ланцюгом, щоб худоба не розбігалася. Вже під час вечері на цей ланцюг ставили ноги, щоб вони були «залізними» й не боліли впродовж року.
Різдвяний вечір та ніч вважаються часом таємничим, магічним, сповненим чудес. Пояснюється це тим, що святкує весь Всесвіт і у цей час межа між світом живих і світом богів, духів, померлих і демонів зникає.
Пращури вірили, що Всесвіт надсилає знаки, і все навкруги набуває символічного змісту, тож можна передбачити й наворожити собі долю на прийдешній рік.
Наприклад, якщо кутя зварилася й вершок піднявся догори — рік буде вдалим і прибутковим, а якщо на покришці горщика з'явилися крапельки — дощовим.
Кутю варили переважно з зерен пшениці чи ячменю. На Поліссі, у Народицькому районі, її здавна готують із гречки. А от із жита кутю не готували, бо «жито» — однокорінне слову «життя» — з давніх-давен є символом усього живого. Кутя була стравою поминальною й у давнину виконувала функцію жертвопринесення померлим пращурам. Навіть попіл, що лишався в печі після приготування святвечірніх страв, наділявся магічною силою. На Прикарпатті, під час першого вигону худоби на пашу, ним посипали біля воріт, примовляючи: «Аби худоба була здорова як Різдво». «Різдвяним попелом» обсипали довкола стайні, щоб відлякувати відьом.
Кутю ставили не лише на стіл, але й на покуття, тобто куток кімнати, де вивішували ікони. Численні ритуальні дії дорослі та діти супроводжували імітуванням голосів домашніх тварин і птиці в усіх регіонах України протягом святок: мукали, мекали, бекали, хрюкали, квоктали. Вірили, що така імітативна магія допоможе гарному розмноженню худоби й птаства наступного року.
Майже кожна господиня до куті готувала узвар із сухофруктів. Ці дві страви стояли поруч впродовж усіх святкувань і символізували поєднання урожаю з поля та саду, а також жіночого й чоловічого начал.
Старший у родині тричі запрошував до столу на Святу вечерю всі сили природи: мороз, вітер, бурю, град, а також ведмедя, вовка й іншу звірину. Після запрошин промовляв: «Я вас кликав, ви не прийшли, то й влітку не приходьте до моєї господи, до мого поля, на наші полонини». Запрошували на вечерю також і свої, і чужі душі померлих, тобто рідних і чужих людей. Вважалося, що побачити душі можуть лише невинні діти й праведники. Для душ померлих на вікно спочатку ставили склянку з водою й окраєць хліба, а в окрему тарілку відкладали по ложці всіх святвечірніх страв і лишали її на столі, бо вірили, що душі померлих вночі продовжують свою трапезу.
Дідух, якого ще називають «дід», «дідо», «колядник», був основним ритуальним символом різдвяно-новорічної обрядовості українців. Через те, що радянська влада боролася з народними святкуваннями, у центральних і східних регіонах України звичай ставити дідух на Різдво поступово зник. Але сьогодні традиція відроджується: плетеного з соломи різдвяного дідуха можна придбати на базарах, ярмарках або сплести самому.
Дідух — це необмолочений сніп збіжжя, обв'язаний двома–трьома перевеслами. Його виготовляли із першого або останнього вижатого на власному полі снопа, часто з пшениці, ячменю або вівса.
Дідух має стояти на покуті під образами протягом усіх свят. Після різдвяних святкувань сніп обмолочували, а зерно весною додавали до посівного. Перевеслами обв’язували фруктові дерева — до доброго врожаю.
Молодь вірила, що на Святвечір можна дізнатися про своє майбутнє та судженого чи суджену. Коли варилася кутя, дівчина намагалася непомітно для інших взяти з горщика жменю ще незасолодженої куті, тримала її за пазухою до опівночі, наливала в тарілку води й ставила позаду себе. Далі брала дзеркало й дивилася в нього так, щоб позаду неї було видно воду, примовляючи: «Іди, іди, чоловіче, зо мною кутю їсти».
Дівчата вірили, що опівночі у воді може з’явитися силует судженого. Якщо побачать небажаного жениха, кутю кидали в дзеркало, щоб уникнути шлюбу з ним. Ще брали ключ, йшли до криниці й казали: «Кирнице, кирнице, я тебе замикаю, ключі додому забираю. Як прийде милий води набирати, хай прийде до мене ключі взяти». Тоді той, хто присниться у Різдвяну ніч, і буде судженим.
Ще дівчата брали ложки, якими їли кутю, йшли до воріт або на кут хати й торохтіли ними, передбачаючи майбутнє: якщо з вулиці чутно чоловічі голоси — вийде заміж, жіночі — рік проведе в дівках. З якого боку села загавкає собака — туди й заміж піде.
В Україні й досі подекуди зберігається звичай носити після святвечірньої трапези калачі й вечерю хресним батькам, рідним, сусідам, а також самотнім, незаможним, хворим і немічним. Мати зав’язує в хустку два калачі, а похресники у супроводі батька несуть їх до хресних батьків.
Зайшовши до хати, діти виголошують: «Просили батько і мати, і я прошу прийняти наші калачі!» Хресна мати бере принесені калачі, а замість них дає свої. Потім гості йдуть далі до родичів і знайомих, де їм також обмінюють калачі, «наставляючи» свої. Бувало, що діти поверталися додому з калачами, які кілька разів перед тим були обміняні. Такий обмін ритуальною їжею був дуже важливим і символізував зміцнення родинних зв’язків з покоління до покоління.
Хоча більшість різдвяних традицій і прикмет притаманні селам, у містах вони також зберігалися. Принаймні головні з них: приготування куті, святкового столу з 12 страв, роздавання ритуальної їжі родичам, хворим та немічним, відвідування дітьми хрещених батьків. Дівчата ворожили, хлопці ходили колядувати. У багатьох містечках також ставили дідухи.