Суд у Миколаєві виніс вирок, але так і не з’ясував: звідки стільки зброї в цивільної особи, яка не має жодного відношення до армії.
У кримінальній справі №490/1399/24, яку розглянув Центральний районний суд м. Миколаєва, із самого початку відчувається контраст, настільки сильний, що майже дисонує з логікою. Директор компанії, яка забезпечує морську підготовку (постачає технології для навігації, тренажери для моряків та інше спеціалізоване обладнання), у приватному житті виявився власником домашнього складу зброї. Такий розрив між діяльністю фірми та тим, що зберігалося під дахом її керівника, створює драматичну й навіть тривожну картину. Здається, ніби існували дві паралельні реальності: офіційна та прихована, яку правоохоронці побачили лише тоді, коли відкрили двері помешкання під час обшуку.
У житлових приміщеннях обвинуваченого містився не просто хаотичний набір військових предметів, а повноцінний арсенал, здатний забезпечити озброєнням цілий боєздатний підрозділ. Згідно з матеріалами справи, там було аж сімнадцять автоматів різних модифікацій — від АК-74 до АК-12 та АКМС. Крім того, новоспечений «зброяр» приховував три гранатомети, у тому числі два ручні протитанкові та один підствольний, які самі по собі вже є грізним озброєнням. Та найнебезпечнішим елементом арсеналу стали не лише зброя, а й боєприпаси: понад три тисячі патронів різних калібрів і призначень, зокрема бронебійно-запалювальні та трасуючі кулі.
Також у директора фірми виявили корпуси гранат — типів Ф-1, РГО та РГД-5 разом із бойовими запалами. Знайдений арсенал чітко показав: йдеться не про колекцію чи макети, а про армійські комплекти з вибуховими пристроями, які можна було привести в бойовий стан за лічені секунди. Усе це судом кваліфіковано як небезпечні боєприпаси. Нічого декоративного чи експонатного — лише те, що створене для реальних дій у фронтовій зоні.
Експертиза підтвердила, що всі вилучені боєприпаси і зброя повністю придатні до стрільби та застосування не для мирних завдань. Це були не списані зразки зброї, не тренажери і не муляжі. Їхнє перебування у приватній оселі цивільної особи суперечить будь-якому законодавчому регулюванню й передусім здоровому глузду, адже такий набір становив реальну небезпеку для навколишнього середовища.
Особливу увагу привертає те, що директор зберігав увесь арсенал у себе вдома — саме у житлі, а не навіть у підвалі, гаражі чи спеціально облаштованому сховищі. Це означає, що потенційний ризик був не абстрактним, а цілком реальним. Достатньо однієї недбалості або несанкціонованого доступу сторонньої особи — і наслідки могли б бути катастрофічними. Обвинувачений у суді визнав свою вину та не заперечував, що всі автомати, гранати й патрони належали саме йому.
Цікаво, що у вироку відсутні будь-які пояснення обвинуваченого щодо мотивів накопичення такої кількості зброї. Суд зазначив лише факт визнання провини. Проте незрозуміло: навіщо цивільна особа, яка працює в галузі морської навігації, вирішила створити настільки значний незаконний арсенал? З якою метою вдома зібрано автомати, гранатомети, гранати й тисячі патронів? Правоохоронці навіть не встановили, чи призначалася зброя для продажу або передачі третім особам. Відсутність чіткого пояснення не знімає загрози, що могла виникнути від самого факту наявності такого арсеналу.
Суд у Миколаєві врахував щире каяття та позитивну характеристику особи, але водночас констатував значну суспільну небезпеку діяння. У підсумку директор отримав три роки позбавлення волі з випробувальним терміном один рік. Крім того, він зобов’язаний сплатити понад 37 тисяч гривень за проведені експертизи. За вироком, усі вилучені боєприпаси та зброю передано у розпорядження Збройних Сил України для забезпечення оборони держави.
Справу директора фірми важко сприймати без подиву й навіть переживань: морська компанія, яка працює у цивільній сфері й не має жодного стосунку до оборонної галузі, раптом опиняється в центрі кримінального провадження через військовий арсенал у квартирі свого керівника. Це створює відчуття роздвоєної реальності: у документах вказані морські тренажери та навігаційні системи, а в реальному житті — автомати, гранатомети, гранати й боєприпаси, якими можна озброїти цілий підрозділ ЗСУ.
Даний процес свідчить не просто про кримінальний випадок. Це маркер епохи, коли війна робить реальністю те, що у мирний час видавалося немислимим. Справа про директора нагадує: закон однаковий для всіх, якими б поважними не були посади й наскільки б легальним не був бізнес. Вирок у цій історії поставив чітку межу, за якою починається відповідальність. Обвинувачений отримав умовний термін, що дає можливість повернутися до нормального життя. Але такий шанс не скасовує факту: арсенал, який він зберігав, становив реальну загрозу для великої кількості людей.
У цьому контексті вирок виглядає не лише актом правосуддя, а й попередженням для всіх, хто вважає, що під прикриттям службового становища чи поваги в професійних колах можна знехтувати вимогами закону. Адже зберігання зброї — це не адміністративна формальність і не технічне порушення. Це потенційний вибух у буквальному сенсі, ризик, який легко може перетворитися на трагедію, якщо хоча б одна ланка випадково розірветься. Суд підкреслив: навіть за відсутності наміру використати зброю, сам факт її приховування в приватному житлі створює підвищену небезпеку й ставить під загрозу всіх, хто перебуває поруч — сусідів, випадкових гостей, членів родини.
Ця справа також показує межу між відповідальністю окремої людини та відповідальністю держави. Поки силові структури намагаються відслідковувати шляхи походження зброї, війна продовжує породжувати ситуації, коли навіть законослухняні громадяни опиняються перед спокусою «запастися» на чорний день або приховати те, що колись потрапило до рук під час бойових дій. І хоча суспільство втомилося від небезпек, воно не може дозволити собі втратити контроль над тим, що має бути виключно в руках армії. Судовий вирок — нагадування про цей контроль, про межу, яку не можна переступати навіть у найважчі часи, і про те, що кожен прихований арсенал — це не приватна справа людини, а загроза для всієї громади.
Миколаївська історія піднімає питання ширше за рамки окремої справи. Як часто під дахами поважних людей можуть ховатися небезпечні склади? Чи достатньо контролює держава обіг зброї, яка з різних причин опиняється у цивільних? І що робити, аби подібні випадки не ставали нормою? Суд зробив свою роботу: вилучив зброю, передав її Збройним Силам, покарав винного, визначив межі відповідальності. Але суспільство має зробити не менш важливі висновки: війна не завжди там, де проходить лінія фронту й лунають постріли. Іноді вона стоїть тихо у шафі, в коридорі респектабельного будинку, допоки хтось не відчинить двері...