Торік новий театральний сезон Полтавський академічний обласний музично-драматичний театр імені М.В.Гоголя відкрив прем’єрою вистави «Назар Стодоля». Дух самої епохи, який так майстерно передано у цій п’єсі, допоміг створити на сцені і заслужений художник України Івана Новобранця, який… зіграв роль кобзаря. Саме його виступом і починалася вистава. Та найцікавіше, що Новобранець грає тут …самого себе. Адже він знаний на Полтавщині кобзар і лірник!
А ще – майстер золоті руки. Оскільки музичні інструменти виготовляє власноруч, за старовинними, як кажуть тепер, технологіями. Тому вони «один в один» відповідають тим, з якими ходили колись Україною «професійні» кобзарі.
–Ось така бандура (а загалом я зробив їх уже шість) – нині єдина на Полтавщині, – демонструє свій унікальний інструмент митець. – Це так звана старосвітська народна. Саме з такими і ходили ще триста років тому кобзарі. І настроєна вона так…До речі, найстарішим є зіньківський стрій. Тоді нот ще ніхто не знав і інструмент настроювали по голосу. І грали та співали «з пам’яті», а здебільшого кожен твір являв собою певну імпровізацію, тому треба було мати і прекрасний слух, і величезний композиторський талан. Тож, говорячи сучасною мовою, кобзар сам собі був і акомпаніатором, і композитором…Або ось ще один дуже цікавий факт. Жінки тоді ніколи не грали на бандурі, це вважався суто чоловічий інструмент. Якщо якась чорнобрива й брала його до рук, то кобзарі дратувалися: «Ану, поклади, а то зіпсується…». Але бандура слугувала і жінкам, адже кобзарі оспівували жіночу красу, через ці струни передавали їм і свою любов. Бандура – це голос народу, який іде до нас з глибини віків, живе в душі кожного українця. Хоч не всі це інколи навіть розуміють. І от під час виступу бачиш: торкнулися пальці струн, зазвучала бандура і вже зовсім іншими стають обличчя людей в залі, десь у глибині душі вже й у них починає бриніти музика…
Ось така вона бандура! Розповідати про неї Іван Новобранець може годинами. А залишаючись на самоті, майструє нові інструменти або бере до рук пензля… І тоді на його картинах народжуються чудові краєвиди давнього українського села, а «у селах, у веселих – і люди веселі».