Він пішов із життя у злиднях, без сім'ї, у маленькій кімнатці серед книг. Але, коли несли труну на руках, за нею йшло двадцять тисяч осіб.
Двадцять тисяч! Це були не знатні вельможі, не міністри й не царські сановники, — це були пересічні піддані самодержця із династії Романових, кожен ішов за труною не за обов'язком, а за покликом серця.
Так прощались із лікарем, людиною, чия доброта стала легендою. Дивний старий «генерал», якого знали по всьому Сибіру, бо приїжджав зустрічати етапи засланих царатом бранців на Воробйових горах у Москві.
Він це роби не для того, щоби читати нотації: проходив уздовж рядів, зупинявся у кожного, дивився у вічі, питав про потреби, називав бранців не злочинцями, а «пташенятками». Давав гроші, приносив одяг, книжки...
Говорив з убивцями та злодіями як із братами, а для них став батьком. То був Теодор Гааз — німець за походженням, святий по суті, який приїхав до московії, як особистий лікар знатного вельможі, але лишився тут назавжди.
Він брав участь у війні 1812 року на боці монархії Романових як хірург в армії Міхаіла Кутузова, досліджував кавказькі мінеральні джерела, а пізніше став головним лікарем московських в'язниць. Усе життя присвятив тим, про кого вважали за краще забувати.
Ланцюги, в яких бранців вели до Сибіру, важили по 16 кілограмів, а лікар Гааз сам їх випробував на собі. Просив, аби старих людей перестали сковувати, а хворих — звільняли на час хвороби.
Заслання борців із царатом за Урал більше не перетворювали на пекло, коли десятки людей були прикуті до одного прута — і якщо хтось помирав, решту змушували нести його тіло. Німецький лікар спробував реформувати цю азійську практику Москви.
Німець побудував за власний кошт лікарню та школу для дітей арештантів, купував ліки, збирав теплі речі, книги, абетки, — тому, що вірив: злочинність народжується від духовної та моральної бідності, а отже, її можна лікувати. Лікувати просвітництвом, словом і добротою.
Пан Гааз почав свою справу як багата людина, маючи будинок у центрі Москви, маєток в околиці імперської столиці, сукняну фабрику. Але весь його статок спрямовано на допомогу іншим; усе — до останньої копійчини.
Згодом німцеві довелося продати майно і лишився ні з чим, а коли він помер у 1853 році, навіть за похорон платили інші, чужі йому люди. Теодора Гааза поховали на Введенському цвинтарі, а над могилою — кайдани.
Ті самі, які він замінив, а на надгробку лише слова апостола Павла: «Поспішайте робити добро». Як бачите, ця історія — не про смерть, а про те, наскільки велике може бути серце в однієї людини і як навіть скромне життя, прожите з любов'ю до ближнього, здатне стати вічним.