Україна — перша країна у світі, яка звернулася до інших держав із проханням не надавати захисту її громадянам.
У цій фразі — вся трагедія нашої державності. Не пафосна, не телевізійна, не парадна, не прикрашена прапорами й гімнами. А справжня. Гола. Принизлива. Та, яку не показують у промовах про «людиноцентричну державу», «європейські цінності» і «гідність». Бо коли держава просить чужі країни не захищати її громадян, вона фактично визнає: громадянин для неї — не людина, не носій прав, не джерело влади, не сенс існування самої держави, а ресурс, який треба повернути в розпорядження апарату.
Так, країна воює. Так, війна потребує мобілізації. Так, оборона держави — це обов’язок. Але обов’язок не може існувати в порожнечі, де права громадянина знищені, довіра зруйнована, чиновники живуть у власному броньованому світі, діти еліт перебувають у безпеці, корупціонери сидять на потоках, тилові паразити залишаються при посадах, а простій людині пояснюють, що вона має мовчки прийти й виконати те, що їй наказали.
Народ не є кріпацьким матеріалом держави.
Народ є джерелом держави.
Держава, яка хоче перемогти у війні, має боротися не тільки за територію. Вона має боротися за своїх людей. За кожного українця — в окопі, у тилу, в евакуації, в Європі, в окупації, у лікарні, в селі, у місті, у бізнесі, в армії, в університеті, у родині. Вона має бути такою, щоб люди не тікали від неї як від загрози, а поверталися до неї як до дому.
На жаль, неукраїнська влада, яка захопила контроль над державою, робить усе можливе, щоб українці залишилися лише в етнографічних музеях у вигляді опудал.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»