Український інтелігент сталінської доби – цим усе сказано.
Гумор і сатира в українській літературі останніх двох століть – переважно полтавський.
Досить згадати імена провідних байкарів, письменників, що використовували в творчості іронію та сарказм, бурлеск, гротеск, травестію, писали усмішки та фейлетони: Григорій Сковорода, Іван Котляревський, що є зачинателем Нової української літератури, Євген Гребінка, Микола Гоголь, Остап Вишня і, безумовно гідний бути в цій плеяді всесвітньовідомих сміхотворців, сумний у своєму сміхові та веселий у невимовному смутку – Олександр Ковінька.
Трагічна доля Ковіньки як портрет освіченої, працьовитої та вільної людини за часів «совка», коли розумних знищували, а незламних намагалися покорити – зараз, на жаль, забута сучасниками. Хто з полтавців зараз читає, чи бодай чув ім’я Олександра Ковіньки? Навіть не всі філологи перекажуть вам про «Хатнє виховання» або історію «Як мене купали й сповивали», чи «Як я топився».
Ми захоплюємося європейською белетристикою, але не знаємо про своїх талановитих майстрів слова, твори яких не гірші, а подекуди, у рази кращі за закордонні аналоги.
— Ви бачили, чого він дітей навчає? Чи ти при своєму розумі? Сам п’єш, гуляєш, та ще й сина привчаєш!
— Пий, синок, пий. Це батько дає. Хили!..
Синок вихиляє, кривиться, чхає... Сльози з очей біжать.
— Ото бачиш, синок, яке воно противне? Отак і я страждаю. Ковтнеш, неначе дьогтю хватонеш. А мати думає, що я мед п’ю!..
Весела наука кінчається невесело.
(Уривок із гуморески «Хатнє виховання» О. Ковіньки)