Починаючи з 1997-го щороку на зламі жовтня-листопада українці відзначають особливе свято. Воно уособлюється із ченцем Печерського монастиря.
Місія цієї дати благородна, як висновується, із президентського указу: «Відзначити важливу роль української мови в консолідації українського суспільства». Вибір також дати також не випадковий.
Чому? Ну, бо цього дня за православним календарем відзначають пам'ять преподобного Нестора-літописця — письменника-агіографа, основоположника давньоруської історіографії, першого відомого історика Русі та за сумісництвом ченця Києво-Печерського монастиря.
Традиційно вважається, що саме від Нестора бере початок писемна українська мова (але це не точно). У сьогоднішній Україні означене свято рідної мови є значно недооціненим і здебільшого вважається другорядним.
Максимум, що десь у новинах згадають про красу і милозвучність української мови та проведуть літературні вечори у музеях та на філологічних факультетах вишів. Проте, як на мене, наразі для держави Україна це має бути одним з найактуальніших свят і ось чому...
Для будь-якої нації мова є одним з головних джерел самоідентифікації. А для сьогоднішньої України, яка ментально та ціннісно досі залишається розділеною на Схід/Захід, і в якій половина населення досі (навіть, попри широкомасштабну війну!) не може відірватися від «руzzкаґо мира».
Саме українська мова могла б стати об'єднавчим фактором, котрий символізує чітке самовизначення населення (як це і закладалося в 1997 році). Проте в Україні по нині спостерігаємо дивовижно парадоксальну ситуацію.
У воюючій вже 11-й рік країні, яка б'ється за самозбереження та за цивілізаційний вибір, мовне питання досі залишається суспільно дестабілізаційним фактором, а не об'єднавчим. Це незвично, бо ніби у 2014 році наше суспільство мало зробити остаточний вибір, вирішивши боротися проти агресії РФ.
У цьому плані дуже показово, що закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». (Він більше відомий просто як «Закон про мову», ухвалений Верховною Радою лише 25 квітня 2019 року; тобто на 6-му році війни!).
І хоча цей закон був підданий критиці, як з боку противників українізації, так і з боку її гарячих прихильників (на кшталт, славної пам'яті пані Ірини Фаріон), однак, патріотичне суспільство все ж таки його палко вітало. Звідтоді минуло 5 років, і нині маємо повністю змінену й узурповану владу в Україні.
Наразі (бо війна!) мовне питання в Україні притихло, особливо у порівнянні з попередніми роками: у 2017-2018 в українському суспільному полі часто спостерігалися напади через українську мову. Після 24.II.2024 мовне протистояння все ж не втрачає своєї гостроти, бо чималій кількості громадян важко покинути свою звичну «зону комфорту», і перейти на «чужу мову» (для них).
Утім одночасно, подібні випадки свідчать про появу цікавого суспільного коду, коли у свідомість людей закладається, що далеко не обов'язково жити в державі за принципами, які в цій державі проголошені. І це все йде по одному замкненому колу.
По-перше, якщо людина, маючи український паспорт і постійно проживаючи в Україні, не може вивчити українську мову, то така людина або є: ідіотом, або є просто мешканцем іншої країни, який у нас опинився волею долі. І тому не сприймає Україну як територію якоїсь особливої само ідентифікації (відзначимо, що тут мова йде не про приватне спілкування, а про суспільний вимір).
По-друге, з цього випливає інший цікавий момент, про який чомусь ніхто не замислюється. А саме — насправді ці люди прагнуть не України як такої, а гідного «європейського життя» та «європейських цінностей», шлях до яких був задекларований минулими майданними революціями.
І сьогодні вони не ідентифікують себе з українською нацією, а просто хочуть жити як в Європейському Союзі. І на Україну як таку, з її мовою, традиціями та історією їм глибоко байдуже...
Тому, повертаючися до нашого сьогоднішнього свята, боротьба за українську мову в сучасному світі є одним з ключових фронтів боротьби за майбутнє держави Україна та української нації! Те, що політичні гравці за десятки років перетворили мову на дестабілізаційний суспільний фактор, а не об'єднавчий (бо мали можливість запозичити досвід інших країн, які опинилися в подібній ситуації, зокрема, країн Балтії), суті справи не змінює.
Київському літописцю й письменнику-агіографу Нестору присвячено День української писемності та мови. А значить популяризація української мови має залишатися в пріоритеті нашої державної політики, тож будь-яке загравання із цим питанням варто роздивлятися виключно як потенційну загрозу державним інтересам.