Як Британія захопила скелю посеред океану, щоб перехитрити СРСР.
Сім десятиліть тому Британська імперія востаннє розширила свої володіння. Її «трофеєм» стала крихітна скеля Роколл — пустельна, обвітрена вітрами, загублена серед Атлантики, за 420 кілометрів від найближчого берега Шотландії.
Натураліст Джеймс Фішер у 1956 році назвав її «найсамотнішою маленькою скелею у світовому океані» — і точнішого визначення важко придумати.
Щоб дістатися до Роколла, потрібно провести в морі понад одинадцять годин. І все, що чекає на мандрівника, — гранітна брила завширшки 25 метрів і заввишки 17. Лише невеликий виступ у 3,5 метра дозволяє встояти на ній. Решта — круті стіни, які безупинно штурмують хвилі.
І все ж саме тут, 14 вересня 1955 року, за наказом королеви Єлизавети II британські морпіхи підняли прапор.
У часи Холодної війни навіть така дрібниця мала значення.
Атлантика тоді гуділа від підводних човнів НАТО і СРСР, а Лондон побоювався, що «ворожі агенти» використають Роколл як спостережний пункт за випробуваннями американських ракет на Гебридських островах.
15 вересня британське судно Vidal кинуло якір біля скелі. Три дні моряки чекали, поки вщухне шторм, і лише тоді гелікоптер висадив трьох морпіхів та Джеймса Фішера.
Прапор підняли, острів оголосили британським, а командир Коннелл передав коротке повідомлення в Адміралтейство: «Операція “Роколл” завершена».
«Ніколи в житті я не був так радий відправити сигнал», — зізнавався він пізніше.
Натураліст Фішер зібрав зразки граніту. Виявилося, що це залишки стародавнього вулкана. А згодом геологи відкрили в цих каменях новий мінерал — базирит, який більше ніде на Землі не зустрічається.
Якщо у 1950-х Роколл був передусім військовим об’єктом, то у 1970-х інтерес до нього змістився в інший бік — рибальство та потенційні нафтові родовища.
Ірландія, Ісландія та Данія заявили про свої права. У відповідь британський парламент у 1972 році офіційно включив Роколл до складу Шотландії.
Але міжнародна спільнота цього не визнала. А після ухвалення Конвенції ООН з морського права 1982 року безлюдні скелі взагалі втратили право бути підставою для територіальних претензій.
Роколл не залишив байдужими ні політиків, ні відчайдухів.
У 1985 році колишній спецназівець Том МакКлін провів тут 40 днів у дерев’яному ящику.
«У 1955-му острів нікого не цікавив. Але варто було заговорити про нафту — і всі згадали про Роколл», — пояснював він.
Через десять років троє активістів Greenpeace висадилися тут з вертольота і проголосили скелю столицею «Глобальної держави Вейвленд» — на знак протесту проти розробки корисних копалин. Вони побили рекорд МакКліна, протримавшись 42 дні.
Новим рекордсменом став Нік Хенкок, який у 2014 році прожив на Роколлі 43 дні.
Але не всім вдавалося подолати стихію. У 2023 році ветеран армії Кам Кемерон був змушений викликати рятувальників після того, як буря знищила його спорядження.
«Немає нічого страшнішого, ніж опинитися на цій скелі — за триста миль від людей, за двісті миль від найближчої землі. Це був найсамотніший час у моєму житті», — згадував він.
Лорд Кеннет колись сказав: «Немає на світі місця більш похмурого і безнадійного, ніж Роколл».
Та попри це мертва скеля й досі приваблює увагу.
Для одних вона — символ боротьби за ресурси, для інших — виклик людській витривалості. А для Британії — остання точка на карті колись величної імперії.