«ОСЬ ЯК ВДАРИМО НАШИМ ТОМОСОМ ПО ЇХНІЙ СТАВРОПІГІЇ!». ОХОЛОНЬМО, ПАНОВЕ
Віряни усіх канонічних і не дуже християнських конфесій, зацікавлені можливими вигодами іновірці укупі з байдужим до релігійного позиціонування українством завмерли в оргазматичному заціпенінні. Даруйте подробиці, але з учорашнього вечора, коли Петро Олексійович з істинно президентським розмахом привітав нас з майбутньою перемогою, ми поголовно перебуваємо у трепетному стані, близькому до неусвідомленого катарсису.
Стамбульський фанар за кращими традиціями візантійства тримає інтригуючу паузу. Депеші з берегів Босфору сповнені оптимістичних натяків, гордовитої пихи справді наближених до пуповини, себто – Другого Риму, розпачливих зойків тих, хто днями буде відлучений від лона. Атеїстичний загал нишпорить сторінками словників і тлумачними сайтами Ґуґлу у пошуках термінологічних пояснень церковного сленгу на кшталт «ставропігій», «митрополій» і «анафем». Наелектризований войовничими заявами московського кліру увесь світовий православний простір принишк в очікуванні остаточної втрати гундяєвцями здорового глузду. Дефіцитом олії ті блаженні голови страждають ще від рядків Синодального листа 1686 року, то ж з чим Кирило не жартує, з них станеться! Дивись, піде рязанський поведений і здебільшого нетверезий піпл хрестовим походом на «матінку городів руських» і далі – на Константинополь...
Як запитав би монастирський келар зі стажем: «І що ми, воцерковлені, маємо у сухому залишку?..». Пропонуємо трохи просіяти полову.
Атож, перше і незаперечне – майбутня автокефальна перемога, коли вона таки відбудеться defacto, стане якою-не-якою, допоміжною, але одночасно й робочою платформою для формування української національної ідеї. Якою б не була фактична відсоткова належність української громади до релігійних варіацій, автокефалію місцевого православ'я вітають як агностики з войовничими атеїстами, так і байдужі до світоглядних підвалин прагматики. Адже, має місце відновлення історичної справедливості. Зрештою, будь-яка помітна загальнонаціональна перемога на якийсь час притлумить роздуми про бюджет-2019, прожитковий мінімум і ще неблизьке повернення коханої дружини з-під Кракова.
Друге – Петро Олексійович, керманич світської держави, отримав перед колегами-пошуковцями гетьманських клейнод солідний гандикап задовго до офіційного оголошення виборчого процесу. Тепер, якщо діючий Президент сподвигнеться на другий термін (ми теж хотіли б сумніватися), неофітам Вакарчуку, Білецькому, Киві із Зеленським, рабиновичам з медведчуками та «прожжённым» політикам із політиканами доведеться шукати додаткові ресурси на нестандартне розвішування локшини на вуха електорату. І не про якусь нікчемну заставу у 2,5 лями йдеться.
Панове, уявіть, наша українська не містить пристойного лексичного відповідника гарному і хвицькому сусідньому дієприкметникові – «прожжённым»! Перепрошуємо у корифеїв-філологів за дилетантську розвідку на чужих теренах, але ж наші «неприторенні, несосвітенні, несусвітні, бувалі у бувальцях, просмолені» аналогії таки недостатньо образні для змалювання пожежного аларму. Чи не тому, що ми, усі з себе доброзичливі і толерантні, майже ніколи (ну, може, Залізняк із Гонтою та дехто з мельниківців-бандерівців) не були надто агресивними паліями? Ондечки й Москву без нас палили.
Третє. Зупинка «свічного заводика» Російської православної церкви Московського Патріархату на землях України змусить Гундяєва не лише закласти свій Роллекс, чи що там у нього, кадебістського помазаника, тік-такає. Втрати надходжень подібного масштабу суттєво розбалансують дебети з кредитами однієї з засадничих кацапських скріп, відчутно прималять ставки пуйла на духовного поплічника у гібридному протистоянні з нормальним світом. Коли б не гаки світять Кирилу.
Четверте. Томос українській автокефалії – наступний ударний аргумент у низці приголомшливих провалів мокшанської кліки, що неминуче наближає її погибель. Грузія, Крим, Лугандон, аргентинський «кокс», Скрипаль з донькою, олімпійське сечовиверження, рейс МН17, Сирія, Боширов-Петров з Чепігою-Мішкіним, дірка в «МКС» і фальстарт «Союзу-ФГ» на Байконурі… Пацюка гонять назад, до санкт-петербурзького підворіття.
П'ятим, небезпечним наслідком дарування томосу нашому православ'ю має стати вихід пересічних трудових і не лише мас до червоної лінії. Переступимо її – впустимо до країни середньовіччя з його смертельним лейтмотивом «усі проти усіх». Поведемося, брати і сестри, на кликушество російського телевізора і провокаторів з п'ятої колони руського міра, доведеться сперечатися не про іміджеві втрати – на кону постане доля країни. Ця червона лінія між РПЦ і УПЦ – тест на притомність загалу, на відповідність нашого IQ європейському.
Тому просимо краян якомога міцніше вчепитися у щось надійне, перевірене, у ту ж стару грушу серед двору чи одвірок дідової хати, і стояти німо. Вистояти. Ні словом, ні пострілом не відповідати на істерію соловйових-куликових-пєскових про початок кінця світу в окремо взятій Україні. І таки дочекатися на ті часи, коли оці наші болючі томосні змагання згадуватимуться скорше в анекдотах. Як і брови Леоніда Ілліча Брєжнєва або мило Василя Івановича Чапаєва.
Чи зачіпають когось із нині сущих рішення Нікейського собору 325 року? Отож бо. А нікейці, між іншим, встановили дату Паски.
Вадим Демиденко