Чому офіційний Київ і Варшава так бояться слова «пацифікація»?
На цій світлині ви бачите Юзефа Пілсудського — того самого, який близько сто літ тому топив українську Галичину й Волинь у морях крові та нелюдських стражданнях.
Саме цього дня — 16 вересня 1930 року — поляки розпочали перші репресії, що охопили близько 450 населених пунктів. До каральних акцій проти українців тоді було залучено 16 рот поліції, полки уланів і десять ескадронів кавалерії.
А почалося все з того, що 14 травня 1923 року тодішня Ліга Націй (сучасна ООН) передала Галицьку Україну до складу Польщі — з умовою, що поляки нададуть західним українцям автономію.
Однак після входження Галичини до складу Польщі уряд показав українцям «середній палець» і не лише не надав жодної автономії, а й перейменував український край на «Східну Малопольщу». Більше того, польська влада взяла курс на ліквідацію українців як етносу в Галичині.
Біло-червоним колонізаторам цього виявилося замало. Уряд Пілсудського у вересні 1930 року розпочав особливі каральні акції проти західних українців, що офіційно отримали ганебну назву «пацифікація» (з латини — «умиротворення»).
Перші репресії поляки здійснили 16 вересня 1930 року. Вони охопили близько 450 населених пунктів. До каральних акцій було залучено 16 рот поліції, полки уланів і десять ескадронів кавалерії.
Арештованих українців збирали у громадських приміщеннях, де кожному завдавали 25–30 ударів нагайкою, примушуючи лаяти Україну, співати польський гімн і виголошувати здравиці на честь Юзефа Пілсудського.
Особливій нарузі поляки піддавали портрети Шевченка й Франка та плюндрували могили Січових Стрільців на українських цвинтарях. Багато українок було зґвалтовано, десятки людей по-звірячому замордовано й убито, а багатьох перед стратою катували у нелюдський спосіб.
Сьогодні можливі два варіанти реагування на ті події, пов’язані з пацифікацією:
Перший варіант: залишити все, як є нині, тобто майже ніде не згадувати про пацифікацію. А з нашими сусідами з-за Сяну наші можновладці у Києві й далі — перед телекамерами і на приватних зустрічах у заміських віллах — обійматимуться й тиснутимуть руки, як «щирі брати».
Другий варіант: не всі українці готові заплющувати очі на цю фальш і фарисейство уряду, тим більше сьогодні, коли польський Сейм ухвалив рішення про встановлення 11 липня загальнонаціонального дня пам’яті жертв так званого «геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних територіях другої польської республіки».
Саме зараз українські політичні партії та громадські організації повинні невідкладно звернутися до Кабінету Міністрів, Офісу Президента та Верховної Ради, щоб ті (попередньо обговоривши в кулуарах тему пацифікації й узгодивши проєкти на профільних комісіях) ухвалили «Закон про щорічне відзначення в Україні Дня пам’яті жертв польського геноциду проти західних українців у 1930-х роках».
Якщо й цього разу українці мовчатимуть у відповідь на рішення польського Сейму про відзначення «геноциду, вчиненого ОУН і УПА…», то гріш нам ціна. У такому разі ми справді не гідні — як і передрікав Шевченко — слави наших пращурів, які й досі з надією дивляться на нас із потойбіччя…