В Авдіївці лінія фронту і вибухова хвиля прильоту встановлює свій закон остаточної розрухи...
На перехресті вулиць Грушевського і Воробйова сходяться вісі вимірів і екзистенційних площин. Тут кубічною скелею височіє вікопомна "Дев’ятина"; за нею прямокутні плечі сусіднього будинку з життєрадісною назвою "Разукрашка".
У бічній частині фасаду — відомий мурал місцевої вчительки. Їй судилося стати промовистим "обличчям війни" з нотою мучеництва в очах.
Напередодні війни ці будинки були заселені родинами вчителів і працівників соціальної сфери. Але доба колотнечі призначила їм 17 пострілів здійснених ворожими танками; а далі — тлін і забуття.
Відколи місто було повернуто під синьо-жовті прапори, з дахів у напрямку Спартаку працював СПГ та АГС. Висота в ході війни має апріорну стратегічну цінність.
На перетині магістральних доріг міста здіймається до неба велетенська фантомна колба. Крізь неї умоглядним шлейфом за контурами перехожих тягнуться вервиці спогадів і візій.
Люди шахтарського краю бачать тут горизонти дитинства. В їхньому погляді розпливається степова широчінь, за якою пролягає Донецьк.
Неподалік наступного роздоріжжя завмер меморіал здійнятого у повітря літака. Він ексгумує гостроту дитячих вражень кожного містянина, коли усе навколо видавалося велетенським і казковим.
У цій же локації міста військові та медики озираються у незагоєне минуле. Хтось згадує мікронні друзки запеченої крові на руках і те, як вони тріскались та обсипалися дорогою до шпиталю.
Прямою наводкою в кутову авдіївську багатоповерхівку упирається шлях від Зеніту і шахти Бутівки; цей фрагмент неохопної ойкумени названий "дорогою життя". Звучна назва містить в собі драматизм боротьби, але лишає натяк на позитивну розв’язку сюжету.
Так історично склалося, що від фронтових позицій до міста стелиться лише одна артерія; вона пролягає повз побиту уламками стелу з написом "Авдіївка". Поряд з нею – розгромлена бензоколонка ТНК; далі – ділянки скромних дачних будинків, в яких раніше проводили теплий сезон трударі комбінатів і підприємств.
Навпроти пролетарських фазенд зупинка "Виноградники". У довоєнний час тут курсувала маршрутка до головного мегаполісу Сходу: 15 хвилин у дорозі – і пасажири з Авдіївки виходили на автостанції Донецька.
"Дорога життя" стала важливим географічним об’єктом в пульсуючому осередді подій новітньої історії. Зовсім нещодавно смерть цокотіла свинцевими щелепами на передовій та перемелювала кістки полеглих бійців.
Вогонь окупантів крив вигнутий тулуб асфальтованого шляху. Ним парамедики вивозили з позицій поранених воїнів.
Завдяки цьому була врятована не одна доля, а мовчазна дорога стелилася тонкою картографічною смужкою у вимір Життя. Сьогодні ні у кого не виникає сумнів, що на куті Воробйова і Грушевського знаходиться незримий вузол з фантомних болів та тунельних синдромів.
При в’їзді у старе місто доведеться перетнути іржаві залізничні колії. Ясинуватський переїзд був місцем розташування сепарського блок-поста.
Мішки з піском, бетонні блоки та гірлянди з вицвілих триколорів слугували безпомилковим симптомом спазмованості міста. Воно вбиралося у кольори весни, шуміло сміхом вуличної молоді, тонуло в індустріальних снах ночей, допоки у ньому не з’явилися чорні силуети ростовських альошек.
Свою обитель супостат облаштував в приміщенні закинутого тубдиспансеру; палати було переобладнано на казармові кубрики. Жовті простирадла, курява цигарок, військові розгрузки та розкидані у шафах автоматні магазини стали мешкати за мутними вікнами одноповерхової совєцької лікарні.
Деякі кімнати лишалися закупореними; у них стояв безпросвітний сморід прострочених токсичних ліків та колби з білими штативами. Звідси загарбники вирушали на патрулювання міста; тут відпочивали після чергувань на блок-постах і в адмінбудівлях; звідси вони поспіхом тікали під звуки пострілів українських танків.
Периметр закинутої лікарні обнесено муром з вицвілої червоної цегли. Він слугував терористам псевдоредутом, за яким було сховано їхній автопарк та оперативний штаб; неподалік школа і стадіон.
Далі пролягала чітка геометрія паралельних вулиць та рівних перехресть. Вони формували прямокутні квартали приватних будинків, що пропорційними сегментами пролягали в яр та на сусіднє узвишшя – на них завмерли будинки-привиди.
З початку бойових дій їх покинули люди, а безжиттєві отвори для вікон сіріють дерев’яними щитами. Шиби тут – розмінний матеріал, оновлювати який нема сенсу: поряд лінія фронту і вибухова хвиля прильоту встановлює тут закон остаточної розрухи.
Хвіст останньої вулиці впирається у меморіал з рештками спаленої бронетехніки та шеренгою флагштоків. На кожному з них майорить стяг бойового підрозділу, що боронив Авдіївку: прапор 1-ї ОШР ДУК ПС почесно посідає один з них.
З боку цієї панорами війни, мінні поля та військовий блок-пост. За шлагбаумом ґрунтова дорога і виїзд до крайніх позицій ЗСУ; там по сьогодні пульсує вогонь гармат і мінометів.