Навіть найдовша дорога починається зі справді доленосного кроку! Дарма, що для московських чортів у рясах цей крок не буде останнім.
Не встигли депутати проголосувати закон «про заборону РПЦ», як уже пішли уточнення, що саме треба зробити Онуфрію, щоби «не бути РПЦ». А саме:
Не буде тому, що УПЦ МП, здійснивши таке, опиниться... точнісінько в становищі «УПЦ КП». А вони ж кляли її останніми словами від першого дня існування УПЦ КП.
Тобто буде становище ніким-не-визнаної самозванної Церкви (за православними канонами) безблагодатної (хоча це дискусійне питання), а церковною мовою — «парасинагоги» (παρασυναγωγή), що російською ще набагато суворіше перекладають як «самочинное сборище». Сміх та й годі.
РПЦ таку самопроголошену «автокефалію» не визнає, бо вона від неї ж і відірвалася; Константинополь не визнає, бо для нього в Україні є лише одна помісна Церква — ПЦУ. Інші православні Церкви не визнають, бо одні не схочуть сваритися із РПЦ, а інші — з Константинополем.
Гадаю, що одні державні мужі цього щиро не розуміють, а іншим байдуже, аби тут щось закипіло й дало їм привід далі підтримувати своїх виборців у потрібному тонусі. Тому УПЦ МП зараз цим новим законом загнана в кут, з якого вона не має іншого вибору, крім як захищатися всіма доступними їй засобами.
А їх насправді чимало. Окремі парафії, звісно, можуть від гріха подалі повтікати — хто до ПЦУ, а хто, можливо, і під омофор інших «легітимних» Церков (як-от Румунської на Буковині, хоча це теж дискусійне питання).
Проте єпископат УПЦ МП точно нікуди не подінеться і буде захищатися, хай навіть їх позбавлять приміщень, орендованих храмів, тощо. У християнської церкви великий історичний досвід того, що робити в статусі «гнаної», і в такому статусі мало яка церква не пережила ту державу, яка її «гнала».
Певна річ, я від цього не тішуся, просто намагаюся оцінити ситуацію тверезо, поки зусібіч лунають переможні реляції. бо, як на мене, ці реляції до болі нагадують чи то «Київ за 3 дні», чи то «до кінця весни 2023 року ЗСУ зайдуть до Криму». Поживемо — побачимо.