Перед звільненням генерального прокурора Андрія Костіна в будинку правової розпусти на вулиці Різницький поспіхом продають справи.
Пропонуючи покупцям небачені раніше знижки – аби тільки виручити бодай якусь копійку. Бо новий генеральний прокурор, ким би він не був (до речі, остання новина – у США на оглядини поїхав нинішній перший заступник Костіна Олексій Хоменко, бо кум Єрмака Олег Кіпер не набирає потрібної кількості голосів у Верховній Раді), напевно, розжене ту команду, яка отаборилась в Офісі генерального прокурора, тож нинішнім наглядачам за законністю треба поспішати.
Не обходиться й без скандалів.
Заступник генпрокурора Антон Войтенко разом з начальником Департаменту спеціалізованої прокуратури у військовій сфері Віталієм Панченком примудрились продати справу, не поділившись з Костіним.
Власне, нічого дивного в цьому немає – Войтенко мав прізвисько «крисьониш» ще за часів керування Львівською обласною прокуратурою. Скандал у іншому – це справа, в якій було повідомлено про підозру в державній зраді колишньому Головнокомандувачу Збройних Сил України генерал-полковнику Володимиру Замані.
Продали б якусь іншу справу – ніхто б і не помітив. Але провадження №62019000000000046 від 02.02.20219, як то кажуть, на слуху – згідно з фабулою, колишній начальник Генерального штабу – Головнокомандувач ЗСУ Володимир Замана у змові з президентом Віктором Януковичем «діяв на шкоду обороноздатності, суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, державній безпеці України».
Діяв Замана чи не діяв – судити не берусь. Принаймні, якщо й діяв, то обороноздатності країни він наніс значно менше шкоди, ніж, наприклад, самопроголошений директор НАБУ Ситник чи екс-міністри молоді та спорту Булатов, Жданов і Гутцайт, яких ніхто до кримінальної відповідальності, чомусь, не притягує.
Скандал у тому, в який спосіб Войтенко та Панченко закрили кримінальне провадження щодо Замани.
Подробиці цієї операції можна узнати з Єдиного державного реєстру судових рішень.
18 березня 2024 року слідчий суддя Печерського райсуду Олена Бусик, розглянувши скаргу адвокатів генерал-полковника Замани, скасувала повідомлення про підозру й повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри, визнавши Заману чистим перед законом, мов сльоза комсомолки. Єдиною підставою для цього стало те, що «з матеріалів кримінального провадження, досліджених під час судового розгляду, вбачається відсутність в них матеріалів (доказів), які б містили відомості про факти або інформацію, які б могли б переконати стороннього спостерігача в тому, що ОСОБА_7 міг вчинити інкриміноване йому кримінальне правопорушення».
Написати таке – без будь-якої мотивації та обґрунтування – суддя могла тільки в одному випадку: якщо вона заздалегідь знала, що друга інстанція не буде розглядати апеляційну скаргу прокурора. Більш того, у відсутності апеляційного розгляду суддя мала бути попереджена ще на момент прийняття скарги адвокатів до розгляду, оскільки Печерський суд взагалі не може щось розглядати в кримінальних провадженнях, які розслідує ДБР – це територіальна підсудність Шевченківського районного суду. У справі Замани з цього приводу є навіть ухвала Київського апеляційного суду, який встановив, що адвокати Замани мають звертатись тільки до Шевченківського районного суду Києва.
Але, як бачимо, в Шевченківському райсуді адвокатам підозрюваного домовитись не вдалось, тож за роботу, засукавши рукава, взялась суддя Бусик з Печерського райсуду, яка, очевидно, діяла в змові із заступником генпрокурора Войтенком.
22 березня 2024 року прокурор, що брала участь у розгляді скарги адвокатів у Печерському суді, подала апеляційну скаргу, а 27 березня суддя Київського апеляційного суду цю скаргу повернув без розгляду «як подану особою, яка не має права подавати апеляційну скаргу на зазначене рішення слідчого судді».
Як виявилось, 21 березня 2024 року потайки від процесуального керівника (чи, точніше, керівниці, я вже заплутався в модних нині фемінітивах) заступник генпрокурора Войтенко виніс постанову, якою виключив її з групи прокурорів у справі Замани – з тим, щоби зробити нікчемною майбутню апеляційну скаргу. При цьому постанову про зміну групи прокурорів він нікому в Офісі генпрокурора не показав – лише Панченку, але направив її до Київського апеляційного суду.
Зрозуміло, що негайно вибухнув скандал, Костін запитав у Войтенка, де його гроші, Войтенко зробив у всьому винуватим начальника управління (який також, як стверджують прокурорські пліткарі, жодної копійки від Замани не встиг отримати, бо всі гроші осіли у Войтенка та Панченка), тож Костін упіймав облизня. Бо така тяжка й невдячна доля нинішнього генпрокурора – бути, як говорив Пелевін, клоуном у підарасів. Або навпаки.