У сірих світу сього, котрі мають проблеми з психічним здоров'ям, загострення здебільшого є явищем сезонним.
Як виняток, напади, бува, трапляються, коли вивалить місяць блідою паністраточкою та коли приходить платіжка від постачальника останньої надії. На зелених же як напало у пелюшках, так і не відпускає.
От спробуйте-но довести, що оцей гурт біомаси, який несподівано прозрів до засвоєння норм конституції і сьогодні пішов хрестовим походом на протиепідемічну вакцинацію, не голосував два роки тому за квартальне лайно! Свій – по своє до свого, шановні.
Наші, лише для нас убивчі аргументи не спрацьовують, адже кожен четвертий з опитаних Рейтингом все ще має намір пролонгувати перебування зеленого зарозумілого чванька у теплій ванні на Печерську. Ні пороху в порохівницях, ні олії в баняку. Сапай, кугут, газони.
Армагеддець з виттям Ecnalubma/Ambulance і чергами до крематоріїв, з непояснимими перебоями подачі кисню, з неможливістю при тямі дочитувати пости про «романтичне», в один день вимирання сімей і вперте камлання гепнутих дурбедликів про «всесвітню імпотенцію від 5G-чіпу у Pfizer і страшну побочку від вектору в AstraZenecа» вивів на спогад про роман французького письменника П'єра Буля «Планета мавп».
На малолітнього неофіта наукової фантастики у 60-і роки минулого століття книга справила ще те враження. Навіть сьогодні лячно від фінальних рядків! Згадайте: «… З диким зойком Нова вириває у мене з рук сина и миттєво ховається з ним в космічному катері, а я стою, ніби вкопаний, й не можу поворухнутися, не можу вимовити ні слова. Переді мною… горила».
За мало не шість десятиліть роман був декілька разів екранізований, мав чималий комерційний успіх і цілу серію продовжень.Остання версія під назвою «Війна за планету мавп» вийшла у 2017 році. У 2019 події мавпячої експансії розгортаються в Україні. Місцеві мавпи валом повалили до владного корита і настільки вжилися в роль, що їх – людиноподібних – вже й не відрізнити від аборигенів.
Перегляньте світлини з параду мавп, який відбувся 3 листопада у Києві… Хтось забув причинити двері у психлікарні. І волаєш на усі Кобищани: «Людоньки!!!», і чуєш, як котиться між парканами луна: «Льуді ми, льуді…», чуєш, як тріщать гниди під вправними передніми кінцівками, що нишпорять у густому шерстяному пόкриві електорату.
Чорний гумор? Ні, панове, зелений.