Тіло Шопена спочиває в Парижі, його серце — у Варшаві, а біля могили Джима Моррісона через фанатів довелося виставити варту.
У Парижі є дивовижне явище. Живі містяни десятиліттями судяться за кожен квадратний метр мансарди з краєвидом на чужу ринву, а найбільший ажіотаж на ринку нерухомості давно перемістився на кладовище Пер-Лашез. Потрапити туди сьогодні складніше, ніж до закритого масонського клубу, хоча двісті з гаком років тому ця адреса викликала в пристойних парижан лише гримасу огиди.
Коли 1804 року Наполеон звелів закласти на східній околиці новий цвинтар, на колишніх угіддях єзуїта Франсуа де ла Шеза, який свого часу відпускав гріхи самому Людовику XIV, столичний бомонд дружно пирхнув. Мовляв, дякуємо, самі там лежіть, у тій глушині за містом, серед бідноти й городів. За перший рік роботи кладовища туди звезли лише тринадцять небіжчиків, та й тих, підозрюю, особливо не питали. Заможні месьє й мадам воліли спочивати з комфортом у центрі міста, поближче до парафіяльних церков, кав’ярень і звичної світської метушні. Цвинтар уперто не хотів окупатися й загрожував перетворитися на найдорожчий пустир Франції.
Становище врятував префект департаменту Сени Ніколя Фрошо, за упокій якого сучасним рекламним агенціям варто було б ставити свічки передусім. Глянувши на невтішні бухгалтерські звіти, він 1817 року провернув піар-акцію воістину наполеонівського розмаху. Урочисто викопав і перевіз на порожній Пер-Лашез прах Мольєра, байкаря Лафонтена й легендарних середньовічних закоханих Абеляра та Елоїзи. Розрахунок виявився снайперськи точним. Парижани миттю зметикували, що в товаристві класиків національної літератури навіть останній спочинок на висілках — це світський шик найвищого ґатунку. Попит на ділянки злетів до небес, кладовище довелося кілька разів терміново розширювати, а два метри землі під каштанами невдовзі коштували дорожче за пристойні апартаменти на бульварі Сен-Жермен.
Щоправда, якщо копнути глибше (у переносному значенні, звісно, бо в Парижі орудувати лопатою не схвалюють), з’ясується, що половина тамтешніх гучних вивісок працює за принципом дорогого бутика з порожніми вітринами. Взяти бодай Лафонтена. У розпал Великої французької революції гробарі так захопилися тяганням кісток туди-сюди, що просто переплутали ящики. Хто саме тепер лежить під мармуровою плитою з іменем великого байкаря — загадка, якої не розгадає навіть Господь Бог. Приблизно те саме сталося з Марією Каллас. Наприкінці сімдесятих урну з її прахом поцупили з колумбарію. Згодом її, щоправда, знайшли й повернули, але покійна діва ще за життя заповіла розвіяти свій прах над Егейським морем. Зрештою волю співачки виконали, а на Пер-Лашез залишилася тільки гарна пам’ятна табличка — суто для туристів із фотоапаратами.
Фридерик Шопен і взагалі примудрився оформити собі прописку відразу у двох європейських столицях. Композитор усе життя панічно боявся летаргічного сну й того, що може отямитися в забитій цвяхами труні, тож наказав неодмінно зробити розтин після його смерті. Лікарі сумлінно виконали наказ. Тіло залишили в Парижі, а серце сестра потай вивезла до Варшави, де воно й досі спочиває в посудині з коньяком, замурованій у колону костелу Святого Хреста. Тож шанувальники класичної музики мають рідкісну нагоду відвідати кумира по частинах.
Любителів містики й халяви на Пер-Лашез теж хоч греблю гати. На сорок четвертій ділянці височіє дивна кам’яна споруда, схожа на стародавній дольмен. Там лежить Аллан Кардек, головний теоретик спіритизму XIX століття. Серед паризьких божевільних і заїжджих езотериків давно ходить байка, ніби досить потерти його бронзове погруддя й загадати бажання — і воно неодмінно здійсниться. Головне — потім не скупитися й принести на могилу свіжий букет. Дирекція кладовища так утомилася від цілодобових паломників, що почепила просто на надгробку офіційну табличку з проханням не вірити в дурнуваті забобони. Звісно, ефект вийшов прямо протилежний. Квіти туди носять вагонами, а ніс бронзового спірита вже натерли до дзеркального блиску.
Ще одна місцева легенда пов’язана з велетенським мавзолеєм в античному стилі, де похована російська аристократка Єлизавета Демидова, уроджена баронеса Строганова. У позаминулому столітті всією Європою розлетілася чутка, ніби ексцентрична пані заповіла незліченні мільйони тому сміливцеві, який проведе в її склепі рівно рік у цілковитій самоті — без книжок, газет та інших світських розваг. Винятково в товаристві небіжчиці. Заповіт, ясна річ, був чистісінькою вигадкою, та авантюристи від Лісабона до Петербурга десятиліттями засипали адміністрацію кладовища слізними листами. Мовляв, замкніть мене з баронесою хоч завтра, присягаюся, з глузду не з’їду, гроші конче потрібні.
Не менші пристрасті вирують довкола бронзового журналіста Віктора Нуара, якого 1870 року застрелив на дуелі двоюрідний небіж Наполеона. Скульптор Жуль Далу відлив постать небіжчика на повний зріст і зобразив його в мить після пострілу. Нуар лежить на землі в розстебнутому сюртуку, а циліндр відлетів убік. За якоюсь геть незбагненною логікою парижанки вирішили, що варто потерти певну опуклість на бронзових штанях нещасного репортера — і щасливе заміжжя та бурхливе особисте життя забезпечені. Влада кілька разів намагалася обнести пам’ятник парканом, але жіноча громадськість здійняла такий галас через порушення прав людини, що огорожу довелося прибрати. З часом увесь пам’ятник позеленів, і тільки одне стратегічне місце сяє, мов новенький самовар.
А головний магніт для неформалів з усього світу — скромна надгробна плита Джима Моррісона. У сімдесяті й вісімдесяті біля неї коїлося таке, що навіть бувалі паризькі поліціянти хрестилися. Фанати гурту The Doors пили там дешеве вино, курили все, що димить, розмальовували сусідні родинні склепи маршалів Імперії й намагалися викопати кумира на сувеніри. Зрештою біля могили виставили постійну варту, а погруддя співака, з якого не встигали відмивати графіті, просто прибрали подалі від гріха.
Оселитися в цій веселій компанії назавжди сьогодні майже нереально. Сорок чотири гектари забиті вщерть — близько мільйона постояльців і жодного вільного квадратного сантиметра. Купити ділянку «з вулиці» не вийде ні за які євро. За законом претендувати на місце можна, лише якщо ти помер у Парижі, офіційно тут мешкав або маєш старий родинний склеп. До того ж мерія стежить за порядком на кладовищі із суто французькою педантичністю. Якщо спадкоємці десятиліттями не з’являються, не платять за оренду ділянки й не виполюють бур’янів, комісія без зайвих сентиментів виселяє попередніх мешканців до спільного осуарію, а звільнену житлоплощу передає новим претендентам. От і виходить, що Пер-Лашез — єдиний район Парижа, де маршали Наполеона, розстріляні комунари, російські князі, рок-музиканти й звичайні пекарі вживаються пліч-о-пліч без жодного скандалу через шум після одинадцятої вечора.