Черговий репортаж із фронту. У фокусі кадру – легендарний польовий командир 1 Окремої штурмової роти ДУК ПС друг "Да Вінчі".
Дорога на "нуль" простягатися в перламутровий овид довгим язиком степової гадюки. Захльостувана і стрімка вона зворотно прослизає у замкнуту пащу плазуна – там починається інший вимір, зітканий із воронок і згарищ.
"Да Вінчі" за кермом; впевнено тисне на газ. Опліч – шанований колега, командувач регулярного підрозділу з позивним "Z".
Шрамований мінами асфальт зчитується гуркотливими колесами. Не збавляючи швидкості маестро війни кидає пунктирний погляд на дірки у зеленці; крізь них нас може бачити супостат.
- Ця ділянка дороги прострілюється, – сухо констатує командир, – тому їхати слід на швидкості 70+...
Несемося; призупинили розмову. Тиша, а за нею знов пішли в хід небагатослівні фрази.
- Свого часу мені вдалось вийти на ідентичний шмат дороги, але з іншого боку, – продовжує "Да Вінчі", – і якось сєпари їхали з позиції та мені пощастило точно розрахувати рух їхньої автівки і траєкторію мого ПТУРа. Гупнуло добряче. Капот і дах підкинуло до неба.
У горлянці горизонту водяним знаком сіріють верхівки донецьких висотних споруд. Наш борт влітає за щільну завісу посадки; там крайній рубіж українських позицій – мис "Надії", яка судного дня виправдається і стане бажаним прикінцевим вердиктом.
Узлісся щетиниться стрункими стовбурами вільхи й грабу. В їх густоті сховані бліндажі та розгалужені судини шанців.