Найпоширеніша омана та, що паризькі події вважаються французьким Майданом. Ні, ми не схильні до подібних, притягнутих за вуха, аналогій. Адже у Києві постраждало лише майно профспілок – згорів будинок ФПУ, підпалений спецпідрозділом СБУ «Альфа». У Парижі горять автівки непричетних до вулиці мусью, розтрощені вітрини магазинів високоповажних брендів, зокрема, пограбований Apple store, понівечена Тріумфальна арка.
Дійсно, паризькі протестувальники теж шпурляють бруківку у бік поліції і палять все, що горить, посеред Єлисейських Полів.
Помізкуємо, краяни: зброєю користається мисливець на сафарі, спортсмен-стендовик на змаганнях, силовик на затриманні злочинця, солдат в окопі, кілер на замовленні і бандит на погромі. Очевидним є висновок, що один і той же засіб використовується з різною метою. Парижани задимленого центру у жовтих жилетах мало схожі на мисливців, спортсменів, правоохоронців і солдат. Звісно, порівнювати бунтаря з кілером теж неправильно. І все ж принципово, що наша Революція Гідності вдалася до бруківки і вогню після безрезультатних спроб схилити владу до мирного конструктиву і мала формальне право на радикальний захист своїх інтересів вже після жорстокого побиття дітей.
Учасником Революції Гідності у Києві був Громадянин. У Парижі разом з ошуканими владою французами бунтують маргинали, котрі у себе в головах чудернацьким способом поєднали різнополярні ультиматуми: Макрон має знизити податки (привід заворушень – ціна на бензин з акцизом) з одночасним підвищенням мінімалки на 40 відсотків! Погодьмось, оця публіка ментально ближча до українського електорального плебсу, який за чисту монету приймає демагогію Ляшка, Ківи, Капліна, Тимошенко і Ко. На Майдані у Києві мова про безплатний газ не велася. Там вирішувалися набагато серйозніші речі.
Не відкидали б і національної схильності французів до екстриму у соціальних стосунках. Визнати генетичну налаштованість тамтешнього люду до бунту змушує побіжний перелік місцевих революцій: 1789 – Велика Французька, 1830 - «три славні липневі дні», 1848 – «весна народів», 1870 – Вереснева революція, за радянською історіографією – Паризька «комунальна», 1968 – Велика молодіжна, наразі – теж не маленька жовта. Уявіть собі палаючі шини під Стортингом в Осло, чи перекинуті авто у Гельсінкі. Не уявляється! Швидше Путін повернеться до Кабаєвої.
Свідомо не торкаємося кризи соціального устрою сучасної вгодованої Європи (чисельність роботящих Жанів невпинно скорочується, а нероботящій решті хочеться жити ще безтурботніше, філантропічно підгодовуючи арабо-африканську мультикультуралізовану міграційну навалу). Залишаємо знавцям порозумувати над люмпенізацією суспільства і схильністю неписьменних до простих рішень; лівим і правим антиглобалізмом; очевидним втручанням кремлівських підбурювачів; авжеж – футурошоком Елвіна Тоффлера. Розумувати є над чим.
Але з якого боку не глянь, «жовтий» Париж не дотягує до «помаранчевого» Києва. Каємось, жодних симпатій «жовті жилети» у нас на Кобищанах не викликають. Колись у славетні часи хлоп'ячих розбірок подібне протистояння називалося «погнали наші городських».
Як і піна на пиві – шумливо, високо, та все ж краще її здмухнути.
Вадим Демиденко