Created with Sketch.

Репортажі з-за Кобищанських парканів: Дівчина і Мова

22.03.2018, 11:21

Репортаж перший: Дівчина і Мова

Це суперечки не про мову.

Це дискутують в наші дні,

Чи треба всім обов’язково

Любити матір, а чи ні…

- Леонід Талалай

Простую, пересічний полтавець, каштановою, тепер «Кукобівською» алеєю. Милуюсь гарненькими, такими несподіваними й недоречними на вильоті березня копичками снігу, під якими додрімують зимові жалі переважно вже й розлогі, трендові наші каштани. Згадав, як консервативна містянська публіка, було, гудила Анатолія Тихоновича за «преступное уничтожение лица Полтавы». «Какую красоту мэр погубил… никогда подобной мы уже не увидим!», - бідкалась зросійщена моя приятелька, і я тоді, ще задовго до укропо-ватного розлому, промовчав, уникаючи ідеологічної сварки. Хоч і тоді переконаний націоналіст теж мав не лише засадничі аргументи – під гілкою старезного каштана, одного з трьохсот, висаджених вдячними полтавськими гімназистами на честь 300-ліття дому Романових у 1913 році, що відчахнулася на проїжджу частину Жовтневої, старенька загинула…

Ов-ва! Збився дід з думок про плинне і минуще – з якого лиха тим полтавським гімназистам було вдячність виявляти до колонізатора? Перечепився мимоволі косируючим поглядом через доладне, аж ефемерне юне створіння, котре якусь мить продріботіло поряд, поспішаючи кудись у нагальних, звісно, справах. Перепрошую серйозну публіку за авторські еротичні враження. Ваш покірний слуга років з десять як позбавився екстриму у спогляданні джорджонівського ню і отут накручує тропи винятково для зацікавлення читача банальним сюжетом, бо сьогодні не всі з-поміж нас здатні перейнятися мовними проблемами. Навіть «оголеними».

Визивної тендітності того дівчатка не могло приховати коротесеньке пальтечко, натомість відкриваючи дочасно, у сніжний і прохолодний березень, взірцево стрункі ніжки, взуті в уги з лисячою сріблясто-рудою пухнастою оторочкою. Каюсь, спостерігав за видінням винятково з меркантильною метою порадити й своїй онуці взутися в отакі уги. Пасуватимуть однозначно. Прикинув ще, чи зможу допомогти онуці з цьогомісячної пенсії.

А коли глипнуло бáйдуже дівчатко на випадкового перехожого зеленавими блюдцями, ніби крізь зелене скельце на сонячне затемнення - ні гріє, ні знобить спостерігача те астрономічне видиво, та ще й граційно стріпнуло рудим розхристаним полукіпком, збився дід з ходи! Оченята, ні, не блюдця – полумиски, під довжелезними віялами сяяли, іскрилися і провіщали, безсумнівно, щасливі перспективи для українського люду вже на другий день після виборів По… хай йому грець, тому Фройду! – президента. Ось воно – наше «прекрасне далеке»! Аж заспівав подумки «…не будь ко мне жестоко, не будь» чужинською… Затнувся, бо вчасно зловив себе на зрадницькому мотиві, перейшов на своє рідне, талалаївське: «…Тільки ж очі пломеніють, вітер сіють, вітер сіють! Навіваючи весну… Серце в мене завмирає, ніби вже передчуває, ніби знає, що пожну за своє зачарування…». Гарно так стало в каштановій юній алеї. Душевно. Буде, буде й квітень на нашій каштановій, згиньте всі новопризначені роз-путіни з їхтамнєтами і кримнашами! Дивіться, краяни, які красунечки у нас підростають! Козакам на радість.

Тим моментом уги, на яких зациклився дідів погляд, стишили ходу, бо з дівчаткової валізки гучно обізвався Влад Сташевський: «Позови меня в ночи!». Від смартфонового рінгтону війнуло харасментом – з ґаджетки фантастично гарної полтавської лялечки волів би почути у гіршому випадку Діму Монатіка з його «Кружлянням», у кращому – Славка з «Океаном Ельзи». Нехай буде, вибачив, бо колись же млів і я від кобзонового «не расстанусь с комсомолом», міркую собі розважливо.

Дівчатко приладнало рожевого смартфона кудись у пасма такого ж як оторочка на угах рудого, із золотавим полиском волосся і … Полилась співуча, калинова, матусина… Задзвеніла голосними артикульованими переливами від Сінної до «Листопада»: «Короче, б…ь, шо ти, й.б т..ю м..ь, хотів, п…р стрижений?.. Тіпа, у тєбя?.. Возьмі піва, б…ь, побольше… Нє, у мєня єщо пара в етом й….м унівєрє. Ну, ето п….ц».

Ошелешений, бо до ненормативної лексики з часів сільського дитинства ставлюся упереджено, як вчителька української мови до трьох помилок у слові «пчола», не наше воно, оте ненормативне надбання, занесена східними суховіями пошесть. Коли за обідній стіл, розказувала бабця, всідалася наша слобожанська родина і котромусь з малих нащадків гарячим борщем, було, ненароком ошпарювало губи, і опечене мале спересердя згадувало лихого «от, цьолт!», дід з покуті хвицькав халамидника у лоба дерев’яною ложкою і примовляв повчально: «Не черкайся! Хліб лякається!».

Зупинився, тетерію.

А дівча ковзнуло моїм занімілим обличчям з обвислою мало не до другого ґудзика щелепою слизьким і холодним поглядом, і затим лик тієї запаморочливої феї Магдалини повільно, ніби колись фотопапір у ванночці з проявником, трансформувався у огидну і потворну, нелюдську чиюсь, звірячу пику. З-під не таких вже й довгих тепер вій за мною уважно спостерігала майбутня відьма. Брудними як сніг під ногами земляків очиськами.

Закинула відьма смартфона до торбинки, звернула з каштанової алеї ліворуч до свого універу. Мигнули руді уги на струнких, довершеної наталко-полтавської фактури ніжках. Побігли уги на пару. Твердо тримаючи курс до вишу поміж ніг заклопотаних точно не мовними проблемами перехожих.

Я пошкодував ректора університету Олексія Олексійовича. І себе з Талалаєм.

Народився у селі на Сумській Слобожанщині, наразі – полтавець, вчитель історії і тоді ще суспільствознавства, профспілковий чиновник, активіст і фрондер інформаційного простору, пенсіонер, українець, але все ще оптиміст

Читайте також
В Україні потрібно створити енергетичну прокуратуру
Опінії
Ростов не гумовий, доморощений Зе-узурпатор має пам'ятати про це
Опінії
11 грудня ВАКС продовжить розгляд корупційної справи Ольги Стефанішиної
Опінії
Гетманцев проти ветеранів
Опінії
За перше півріччя Україні народилося втричі менше ніж померло
Опінії
10 днів Офіс Генпрокурора очолює самопроголошений в.о. генерального прокурора Олексій Хоменко
Опінії