Репортаж 31: про спуск Бойка з вишки і його явлення фуражирам та кремезним пенсіонерам
Багатьом з нас не важко пригадати чи то родича, чи то знайомого, однокласника, колегу, котрий завжди чимось незадоволений. Влітку тому вічному буркуну надто спекотно, взимку – надто холодно, усі дощі йому – проливні, усі дівчата – відьми.
У далекому сільському дитинстві ми мали діда-сусіда, який, зібравши на призьбі одноліток (тих хлібом не годуй, дай попечалитися), висловлював сумніви у двадцяти роках, відведених Микитою Сергійовичем Хрущовим тодішньому поколінню радянських людей на побудову комунізму. Дід казав, що у два десятиліття наш задрипаний соз (спільний обробіток землі – за дідовою термінологією початку 30-х років ХХ століття, ще «до колгоспів») точно не вкладеться, мовляв, знадобляться років тридцять-тридцять п'ять. Парторг колгоспу, ох і паскудний був «присланий з города» дядько, на дискусію до невпевненого діда викликав компетентних хлопців з обласного центру, але старий сусіда підклав хлопцям свиню – помер до їх приїзду. Відійшов до кращих, властиво комуністичних світів, самотужки.
Дослухаєшся до розмов, читаєш агітки політиків, і складається враження, що країну вразила пандемія агресивного буркунства. Хоча грішити й не варто – такі приречені на сум люди були присутні у всі часи. Але часи теперішні створюють ще більше можливостей для того, щоби буркуни тарганами поперли з усіх шпарин і стали угноєним шаром електорального ґрунту, на якому пишно розкинула квітки блекота популізму.
Серед буркунів з найвищими претензіями – одіозна фігура месії-претендента Юрія Бойка. Нахабна, войовниче чужа Україні і її державі позиція цього віщуна, нав'язливість фронтальної проросійської пропаганди, зверхньо-менторські повчання вождя (звісно, «з вишки» видніше!), очевидно негативні наслідки його буркотіння змушують зіщулитися українську душу і терміново шукати прихистку у ЄеСі з НАТОм.
От і сьогодні зранку увесь позитивний запас очікувань від сприятливої серпневої погоди та стабільних цін на кавуни і персики, відносно толерантної, розслабленої відпустками поведінки дракул з водоканалу та тепло/енерго, відсутності повідомлень про сезонну екзацербацію (загострення) в обох хворих на голову світових лідерів був умить зницений сюжетом на «Прямому» телеканалі. Полтаву відвідав Юрій Бойко.
Напередодні якось байдуже, каємось, пошкодували рівненських статистів від агропрому. Ті хлопці сірим фоном в імпозантних халатах простовбичили за спиною новоявленого гуру українського тваринництва, що було пустився берегів і мало не чверть години просторікував перед враженими неофітами і нехило проплаченими телекамерами про долі фермерства. Приголомшені перспективами статисти ще довго після здійнятої кортежем опоблоку куряви збирали свої щелепи поміж доїльними апаратами у прибраній до гостин майбутнього президента потьомкінській фермі. Скільки сягало око, ні кізячка тобі ніде, ні соломки! Шерегою зомбованих опоблоком постатей шелестіло: що б ми й робили, затуркані ненависною владою посполиті, без настанов Юрія свєт Анатолійовича?! Тепер розвиднілось.
Зустріч з полтавським плебсом, цього разу презентованим спраглими до справедливості трьома десятками представників місцевої п'ятої колони, співголові парламентської фракції Юрію Бойку вдалася легше – одна справа, заздрячи Ляшкові, згадувати завчене про штучне осіменіння великої рогатої худоби, раціони відгодівлі та піки коров'ячої лактації, і зовсім інша, незрівнянно ближча до гендлювання нафтовими вишками справа – фантазувати про потрійне, у n+1 разів підвищення пенсій кремезним силовикам наступного дня після обрання опоблоківця президентом.
Автор цих рядків зарікався брати близько до серця програми національного порятунку, нові курси та з'яви їхніх творців з ликами ясновидців-спасителів на очі електорату, вік вже не той. Але по обидва боки кобищанських парканів набирає сили мало не істеричне волання плебсу «Юлю-Юру-Толю-Іво – на царство!» і знову плющать душу емоції.
Вадим Демиденко