Created with Sketch.

Репортажі з-за Кобищанських парканів: як витлумачити слово «сєпар»

20.04.2018, 07:05

Чути то жалісливе, то офіційне: «Люди ж бо не винні…». Ні, панове, якщо і ви про тих людей, кого й ми маємо на увазі, то дозвольте не погодитися − винні.

Репортаж шостий: як витлумачити слово «сєпар»

І ті з них, хто спершу, всупереч проголошеному «Донбас порожняк не гонит», підсадив малописьменного зека у президентське крісло і з мстивою насолодою спостерігав за отруйною дифузією «донєцьких» в усе українське. І ті, кому за поребриком примарилися молочні ріки з кисільними берегами, а ботоксний кадебістський недопалок видався ідеальним царем-батюшкою реставрованого совка, де «всьо по пять». І ті, хто невдовзі з отетерілими від захвату очима, із штанів вискакуючи, вітали захоплення Донецька з Луганськом зграєю орангутанів. Про беззубих маргиналів, котрі своїми очима бачили, як «бандєровци распінали мальчіка в трусіках, єлі снігурєй і вирубалі березнякі», не йдеться. Залитими настоянкою глоду очима можна побачити й інший бік Місяця.

Розвішування ярликів – справа невдячна, але винні і ті, хто спробував перечекати божевілля, поглядаючи на нього із-за фіранок і фікусів та переконуючи себе, що масована втрата здатності розуміти навколишнє їхньої квартири не торкнеться. Згадайте мудру пораду поляка Бруно Ясенського: «Не бійся ворогів − у гіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів − у гіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих − вони не вбивають і не зраджують, але тільки за їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада і вбивство».

Винні і ті, хто змалився до ясельної реакції на фобії – закрив очі, і вже не страшно!

Не винні лише ті, хто своїм життям заплатив за сліпоту земляків і загальне запаморочення. Як і ті, хто ще заплатить.

Якби встановленням вини діючих осіб конфлікту можна було залагодити сам конфлікт! Не вийде. Ваша неправда, брати і сестри з так званої ОРДЛО, нам з полтавських Кобищанів таки видніше. Кажете, хто ми такі, щоби когось засуджувати? Хто-хто… Українці.

Вже найближчими часами, зі стартом виборчих перегонів, кожному з нас доведеться визначатися – на чий бік приставати: «пацифістів» з їхнім таким переконливим «тільки б війни не було» і готовністю вже сьогодні лягти під путінське монарше «нет такой страны – Украйны»; «силовиків», котрі розв’язання проблеми вбачають у звільненні окупованих ерефією територій «Правим сектором» відразу, як тільки «Джавелінів» підкупимо; диванних дипломатів, що зручно вмостилися за мінським і нормандським форматами і ставлять винятково на Курта Волкера та миротворців.

У тому ж, що меткі хлопці-технологи з виборчих штабів знайомих, остогидлих і новоспечених кандидатів у Президенти безбожно маніпулюватимуть абревіатурами ОРДЛО, НАТО, АТО, ОБСЄ, ВСУ і рештою йопересете, немає найменшого сумніву. Атож, підкидаємо дещицю незручних запитань для чіткішої орієнтації.

Війна чи операція? 

Діючий наш Президент був обраний українцями у стані всенародної розгубленості. Шоку від абсолютно неуявної для нормальної людини ситуації – в ХХІ столітті Російська Федерація пішла війною на Україну. І той, хто пообіцяв припинити це жахіття за два тижні, мав стати Президентом за замовчуванням. І став. Навіть назвавши війну операцією. Новому претенденту громада вже не дозволить каламбурити, і кандидату доведеться не лише війну називати війною, а й виставити на загал чіткий, конкретний і реальний план вигнання агресора. І якщо Петро Олексійович наважиться йти на другий термін, а чому б і ні? – усім можна, Президентові доведеться радикально міняти риторику, орієнтири і, що найголовніше, власні переконання.

Росія – агресор чи торговельний партнер? 

Відразу зізнаємося, що на це питання ми не маємо відповіді. Гортаючи сайти, переконалися: її ніхто не має. А від повідомлення, що у минулому році Росія стала найбільшим торговельним партнером України (загальна сума товарообігу з РФ перевищила 11 мільярдів доларів), хочеться сховатися до кабінету психіатра.

Хто збив малайзійський Боїнг – придурок-відпускник чи президент Путін? 

Ще незавершене голландцями розслідування назвало близько сотні прізвищ терористів, причетних до втрати 298 людських життів. По лікті закривавлені руки у бойовика-авантюриста, ідеолога «Руського міра» Ігоря Стрєлкова-Гіркіна, у генерала-полковника російської армії в запасі, чинного головного інспектора Центрального військового округу Міністерства оборони Росії Миколи Ткачова на прізвисько «Дельфін» (цей стратег готував «Бук» з бортовим номером 332 до транспортування), у ГеРеУшного полковника-відставника Сергія Дубинського-«Хмурого» (під орудою цього тактика військовослужбовці з російської 53-ї зенітно-ракетної бригади з-під Курська перегнали "Бук" до України). Але домінуючою є та обставина, що влада у Росії організована за тоталітарно-автократичним принципом. Якщо бабці з Орловщини дрова на зиму завозять лише за особистим розпорядженням головнокомандувача, і він же вказує − куди летіти нерозумним стерхам, то сумнівною виглядає й самостійність Хмурого з Дельфіном у вирішенні долі рейсу МН17.

Білорусь – миротворець чи посібник РФ? 

Запитуємо між іншим, для кількості.Доводиться докладати зусиль, щоби співважити хаотичні смикання надто різновекторного сусіди, бацьки Лукашенки: він хоче дивитися лише білоруське TV, але надає територію країни для мілітарних ігрищ божевільного фюрера, пропонує своїх хлопців у миротворчу місію на Донбасі, але його країна голосувала проти резолюції ООН про права людини у Криму (разом зі світовими ізгоями, російськими сателітами Кубою, КНДР, Еритреєю, М’янмою, Сирією, Венесуелою etc). Тому до ідеї україно-білоруського мезальянсу є певні застереження. Адже й народна мудрість не рекомендує зливатися у пароксизмі дружби з другом свого ворога: «здається друже, а гадючку впустить».

НАТО – рогатина для російського ведмедя чи наш порятунок? 

Останні соціологічні дослідження різних опитувальних інституцій підтвердили тенденцію до визнання українцями сумнівної користі статусу позаблоковості. Який і призвів до національної трагедії. У лютому поточного року, за даними соціологічної групи «Рейтинг» (https://www.pravda.com.ua/news/2018/02/22/7172464/), вже 43% українців (проти − 34%) висловилися за приєднання до НАТО як гаранта безпеки і суверенітету України. Тим кобищанцям, хто ще не визначився з безпековою парасолькою, рекомендуємо вчитатися у тексти ворожих блогерів. Ось «думка» одного з недоумків (синтаксис тексту неписьменного аналітика відредаговано автором): «Ded Mazay: …страна, находящаяся в НАТО, автоматически попадает под прицел атомных ракет России. В случае войны США против России эти самые заложники первыми и сгинут в радиоактивном пепле…».

Скажете, маячня? Так. Але ж нею інфіковані 77 (!) відсотків путінського електорату! Може хоч би трохи притомна людина говорити про черговість погибелі у світовій ядерній війні?! Ні, панове, чимдуж – до НАТО.

Федералізація – вихід чи зашморг? 

У баченні пуйловського кума, не-пана Медведчука – вихід. Закарпатських угорців – до непевного імперця Орбана, «руськомірців» Лугандона – до «собіратєля Владіміра», буковинців і одеської Бессарабії − до Великої Румунії. За підтримкою правильних лозунгів каталонського і косоварського національного самовизначення і посиланнями на федеральні ФРН і Бразилію, США і Швейцарію стирчать довгі вуха ідеологів повернення України до совкової гавані. Пам’ятаєте ленінське «право націй на самовизначення», і куди воно нас завело? Ми б радили своїм кобищанцям не швидити, а розважливо і мудро глянути на ситуацію, і згодитись, що не на часі сьогодні федеральне межування. Давайте, люди, спершу вичистимо від покидьків схід, дамо лад об’єднаним громадам, економіку підштовхнемо до розвитку, Крим повернемо. Розвидниться на українському видноколі, можна буде й регіональні вектори виставляти.

П’ята колона під час війни – ворог чи опозиція? 

Переконливою ілюстрацією підривної ролі «п'ятої колони» в Україні є діяльність організацій РСДРП(б)РКП(б) в роки визвольних змагань 1917-1921 років, що була цілковито підпорядкована імперським намірам Росії. Квінтесенцією стало січневе 1918 року повстання «арсенальців» проти Центральної Ради. Легітимна, але вайлувата київська влада уособлювала одвічну національну дилему: «два українці – три гетьмана» і зволікала з рішеннями і діями. Ситуацію блискуче використали більшовики: провокація з «Арсеналом» фактично віддала Київ на поталу муравйовським зарізякам. У новітні часи діяльність «п'ятої колони» в Україні представлена цілою низкою політичних партій, що прагнуть реалізувати шовіністичні амбіції сусідньої держави. Хтось помічає різницю між Віктором Медведчуком з «Українського вибору», Юрієм Бойком з Опоблоку і Анрі Петеном, цим класичним французьким колаборантом з його «рятівною капітуляцією»? Чи треба гордитися рівнем політичних свобод, за яких кумові ворожого вождя дозволено глумитися над здоровим глуздом? Під час війни розгульна активність так званої опозиції – нонсенс («консенс», казав колись малописьменний нардеп від Полтавщини), бо не зчуємось, як Муравйов знову стане під Крутами.

Артист – нехай співає чи «чемодан, вокзал, Росія»? 

Відповідь, принаймні, наша, залежить від принципу сортування зірок попси і рампи: за колоратурою вокалу чи начесаним баблом? До слова, усі зірки – привереди. І світові, і наші. Чого вартують імміграційні вихиляси художнього керівника Саранського будинку культури Жерара Депардьє, який, граючись у піжмурки з французькою податковою Фемідою, сховався аж до російської Мордовії! Є чималі претензії у податківців до нашого улюбленця, футбольного інопланетянина Мессі. Та бабло – баблом, але Іспанія «Барси» не воює з Аргентиною Леонеля, а щодо Жерара, то його наполеонівська Франція замирилась з Росією на Віденському конгресі ще у 1815 році.

Тому «чесалово» Депардьє і Мессі – одне, а гастролі Ані Лорак ворожою Росією – інше. Хтось з фанатів Ані вищить у захваті від її глибинно-філософського «А ты греши и кайся, милый. А ты дыши и счастлив будь без меня». Фани Ані, певно ж, мають з тої «високої» поезії свій духовний поживок, бо кожна Ганна по-своєму гарна і кожен Івась має свій лас.

Тепер від вокалізу до арифметики. І совісті. Договір української співачки Ані Лорак з Сургутською філармонією на тюменській Ханти-Мансійщині за концерт, який мав відбутися у грудні 2014 року (екстраполюйте дату на Донбас), передбачав отримання співачкою 38 тис. 160 євро. Російська податкова, якби концерт відбувся, віджала б у Ані 13 відсотків ПДФО (податку на дохід фізичної особи) – 4960 євро або майже 350 тисяч рублів на момент досанкційної інфляції.

На один залп «іхтамнєтов» із сорока ствольного БМ-21 «Град» осколко-фугасними інертними М-210Ф ІН снарядами Аніного внеску вистачило б з лихвою (залп вартує 221000 рублів). От хіба що на осколко-касетний, радіокерований боєприпас Ані довелося б покрутитися на сімох концертах, бо той залп російській казні вартує мало не 2,5 млн. рублів.

Невже тільки нам вчувається вищання сорока спрямовуючих труб БМ-21 «Град» на концертах Лорак, Лободи, Повалій і Потапів з Настями?!

Заробітчани в Росії – українці чи пофігісти? 

Кожен обирає свій шлях «між крапельками» патріотизму, моральності і голого прагматизму. Особливо важко дається вибір, коли немає за що дітей навчати. І все ж, українським пофігістам побажаємо знайти сили колись відповісти на запитання вивчених за російські рублі нащадків: де ти батьку був, коли твого однокласника привезли з-під донецького аеропорту? І якщо дитина здобуде гарну освіту, батьків аргумент щодо «чужої війни Пороха з Пуйлом» не спрацює.

Мінські угоди – документ чи вторсировина? 

Направду, наша відповідь на це запитання − з категорії політичного самовдосконалення. Бо якимось чином вплинути на виконання невиконуваного кобищанці не можуть. Чималий гурт електорату і сьогодні не бачить альтернативи мінським угодам, які свого часу таки зупинили ескалацію російської агресії, а численна популяція опонентів, справедливо критикуючи недієздатність угод, вимагає їх негайної денонсації і активнішого пошуку управи на безбашенну Рашу. Атож, визначитися зі ставленням до «Мінська» − формальність для учасника телешоу. Як на нас, угоди від моменту їх укладання набули форми утопії і нікого ні до чого ніколи не зобов’язували. Розмахувати ними – марна справа.

Пенсії громадян на окупованій території – виплачувати чи скасувати? 

Абстрагуючись від світогляду кінченої пацифістки матінки Терези, погоджуємося з необхідністю так чи інакше розв’язувати проблему виплати пенсій мешканцям тимчасово непідконтрольних територій. Бо апологети святості, волаючи про права людини, чомусь не пояснюють – як ті пенсії зараз доставляти до пенсіонерів. Стишимо емоції («знали, кого кличуть, нехай він і платить!»), вгамуємо праведний гнів і утримаємось від виголошення оцінок… Виходимо на конструктив: забереться геть з України окупант, розсадять по камерах мавпз гранатами, відновить робочі механізми Пенсійний фонд – відразу будуть виплачені і пенсії, і зарплати. До речі, сьогодні 530 тисяч тимчасово переміщених пенсіонерів проблем не мають.

Амністія – християнське всепрощення чи Гаага? 

На переповнених солов’їним і куликовським послідом російських телеканалах завчено бубонять про загальну амністію «участников гражданской войны на Украине», бо уявляють масштаби криміналізації свого Південного федерального округу після встановлення контролю України над кордоном з їхнім мордором. Коментувати тут нічого, бо українська позиція логічна і вивірена: руки у крові – відповідай, чистий – міняй у мізках олію, живи і працюй.

Правильні, з вашої, кобищанці, точки зору, відповіді вже хоч би й на оці запитання, окреслять шлях України на найближчі чотири роки. Варто поміркувати.

Вадим Демиденко

Народився у селі на Сумській Слобожанщині, наразі – полтавець, вчитель історії і тоді ще суспільствознавства, профспілковий чиновник, активіст і фрондер інформаційного простору, пенсіонер, українець, але все ще оптиміст

Читайте також
За минулі 2,5 роки Зеленський вийшов у нуль
Опінії
Люди Асада у команді Трампа
Опінії
Стосовно проблеми комунікацій
Опінії
ЯКІ ДО НАС ПРЕТЕНЗІЇ?
Опінії
Неуки та блазні прагнуть знищити українську освіту й освічених
Опінії
Професія – «активіст»
Опінії