Починаючи з 2000 року на Росії з'явилася психологічна залежність від України. Владімір Путін сформував справжній культ українофобії.
Що й казати, коли читаєш усі ці заяви різних представників російського режиму про всіляку підтримку з їхнього боку "завершення війни", то одразу слід переходити у площину психології та психоаналізу. Тобто, тлумачити ці бравурні "миротворчі" заяви, як такі, коли маніяк насправді промахнувся.
Справа не лише у тому, що у ці заяви ніхто не вірить, тому що нічого із боку Росії не говорить про те, що вона хоче таку війну припинити. А й у тому, що будь-яка війна має на меті конкретні прикладні цілі.
У даному ж випадку мова йде про війну як курс. Пропаганда, що триває всі ці роки, по суті, стала наочним доказом того, що реального, а не пропагандистського, обґрунтування для перегляду територіальних кордонів 1991 року на Росії не було і немає.
Російська політика щодо України, починаючи з 2014 року, була позбавлена якогось адекватного контексту. Ба більше: вона позбавлена навіть просто контексту!
Це агресія, породжена бездіяльністю Кремля у напрямку вибудовування змістовного концепту та взаємовигідного співробітництва на постсовєцькому просторі загалом. Більшість маячні, яку озвучували на російських федеральних телеканалах, – мала лише один критерій.
Будьмо щирими, єдиний критерій всього до звірств негативного ставлення росіян – їхня відверта антиукраїнськість. Це їхня остання "скрєпа", бо решта виявилися локшиною для вух.
При цьому на Росії за ці роки з'явилася психологічна залежність від України. Це нагадує маніяка, який може годинами говорити про свого сусіда, в якого він кинув цеглину, але промахнувся.