Сьогодні в полтавській бібліотеці-філіалі №4 відбулася зустріч полтавців із відомою сучасною письменницею Ірен Роздобудько, авторкою численних романів, зокрема дилогії «Ґудзик» і новоспеченого «Ґудзик-2», власне який авторка й приїхала презентувати до Полтави.
Про це й не тільки ми говорили з письменницею.
Я пишу з 6 років, а казки вигадую, щойно навчилася говорити.
У нас у родині на Донбасі на всі свята в садку й школі мені вдягали український віночок.
Дідусь хотів, щоб я була будівельником, а я любила вчити тільки літературу.
Письменник мусить рефлексувати на час. Я багато думала, як ми живемо, хто ми є. Ми досить різні.
Я прожила 25 років у Донецьку і не чула, що це частина Росії.
Коли в мене закінчяться свої думки, я сяду й продовжу кожну з моїх книг.
Їхала в Київ, думала, треба змінювати мову, адже тоді говорила російською, коли ж чую, а в столиці багато російськомовних.
Для мене всі герої живі. Персонажі «Ґудзика» дали мені можливість говорити про наш час, але це персонажі «втраченого покоління». Нашого покоління.
Коли працюю над книгою, не знаю, чи буду писати її продовження. Інакше, буде пахнути комерцією.
Для мене сюжет не є головним. Для мене головне, що мені хочеться сказати.
У зв’язку з подіями в Україні я спершу не могла писати, а потім не могла не не писати.
Я завжди на боці слабших і гнаних.
У кожному місті є своя особлива риса. Якщо на Донбасі в тебе вселяється вірус любові та впевненості, що це (мова, культура) – Україна, то ти з цього вже ніяк не звернеш. На Донбасі патріоти вперті.
Чому, коли ми навчалися в Донецьку, нічого не чули про те, що Василь Стус та Іван Дзюба, Анатолій Солов’яненко жили й працювали в нашому місті. Олекса Тихий, Леонід Талалай із Горлівки. Ми навчалися там у школі, чому ми про це не знали?
Усе починається з любові. Ненависть легше культивувати. Ненависть і біль.
Мені краще писати, ніж говорити.
Я рік мовчала й читала: дослухалася до мови.
Пишаюся своїми читачами. Без читачів, ми, письменники – ніхто. Графомани. Ти пишеш для людей, велика подяка, якщо вони читають. Ціле покоління читають «Ґудзик». Я пишаюся цим.
Розмову записав Сергій Нагорний.