Значну частку ув’язнених складали жінки – члени родин «ворогів народу», представниці неблагонадійних народів, засуджені за здійснення різного роду злочинів тощо. Визначити їхню загальну кількість важко, наявна статистика демонструє лише числа відразу після завершення Другої світової війни. Зокрема, за даними радянського МВС загальна кількість ув’язнених в таборах і колоніях жінок за період 1946-1950 роки оцінюється наступними числами:
на 1 січня 1946 року – 211 946;
на 1 січня 1947 року – 437 127;
на 1 січня 1948 року – 477 648;
на 1 січня 1949 року – 528 037;
на 1 січня 1950 року – 521 588.
Зростання кількості майже в 2,5 рази за 4 роки пояснюється депортаціями членів родин «неблагонадійних» з України і країн Балтії.
Тема сексуального насильства в радянських таборах важка і значною мірою табуйована. Ретельно дослідити її важко, оскільки більшість випадків зґвалтувань не документувалися і про них відомо лише зі спогадів свідків і, рідше, безпосередніх жертв. Останні, зі зрозумілих причин, не дуже прагнули ділитися своїм досвідом. Проте низки наявних свідчень достатньо для того, щоб намалювати моторошну картину того, що відбувалося в таборах ГУЛАГу до другої половини 40-х років ХХ століття.
Саме в цей період кожна ув’язнена жінка в таборі була потенційною жертвою ґвалтівника. Головною причиною розквіту сексуального насильства було те, що жінки і чоловіки разом утримувалися в одних й тих самих таборах. До 1947 року в таборах і тюрмах діяла інструкція НКВС № 00889 від 1939 року «Про режим утримання ув’язнених». За цим документом дозволялося спільне утримання жінок і чоловіків в загальних зонах, але в окремих бараках. І одним з наслідків цього спільного утримання в «змішаних таборах» були чисельні випадки зґвалтувань жінок.
Чимало з них піддавалися кількаразовому і груповому насильству. Зазвичай насильниками були не політичні, а кримінальні в'язні. Іноді були випадки насильства з боку табірного начальства, посадових осіб чи охорони. За секс із ними ув’язнені жінки отримували більш смачну їжу, кращу роботу або інші послаблення.
Американський історик Роберт Конвекст, дослідник сталінського терору, писав в своїй книзі «Великий терор»: «У загальних таборах жінки, що не належали до злочинного світу, нерідко піддавалися груповим зґвалтуванням кримінальниками або продавали себе за хліб або віддавалися «під захист» якогось табірного начальника. Ті, які не піддавалися, йшли на важкі роботи, поки не капітулювали. В. Кравченко розповідає наступну типову історію з життя ув'язнених на Біломорсько-Балтійському каналі. Молода жінка відмовилася поступитися домаганням начальника. Тоді він послав її на роботу разом з групою кримінальників-чоловіків. Ті в той же вечір зав'язали їй очі, зґвалтували і вирвали у неї з рота кілька золотих зубів. Скаржитися було нікому, тому що начальник табору, як було добре відомо, сам зґвалтував кілька жінок-ув'язнених».
Подібних історії про різні радянські табори існує чимало.
Не можна сказати, що керівництво МДБ в Москві не намагалося боротися з усіма цими проявами. Звісно, міркування їх були суто меркантильними. Падіння загальної дисципліни в таборах, моральний розклад охоронців, зростання кількості вагітних жінок – все це негативно відбивалося на продуктивності праці ув’язнених.
Як наслідок, після війни в «табірному господарстві» спробували навести лад, почалися інспекції і ревізії. В одному зі звітних документів МВС 1947 року писалося: «Факти примусу жінок до співжиття є поодинокими. Такі факти виявлені в ВТТ будівництва № 352 Головпромбуду МВС, коли бригадири чоловічих бригад, тривалий час працюючи спільно з жіночими бригадами на одному будівельному майданчику, примушували окремих жінок до співжиття або шляхом погроз, або шляхом обіцянок деяких матеріальних благ (наприклад, одна чоловіча бригада частину власного виробітку списувала на жіночу бригаду за те, що бригадир чоловічий бригади жив разом з однією з ув'язнених жінок жіночої бригади)».
Заради історичної об’єктивності варто сказати, що перебуваючи в екстремальних умовах частка жінок свідомо йшла на співжиття з охоронцями чи посадовими особами в таборі задля здобуття кращих умов існування. Також в деяких була надія завагітніти, оскільки в такому випадку існувала можливість потрапити під амністію. Станом на 1 січня 1947 року ув’язнених вагітних жінок було 6779, або 1,55%. І хоча звільнення дійсно траплялися – в 1947 і 1949 роках була проведена часткова амністія вагітних і жінок з малими дітьми, однак для більшості в’язнів жіночої статі таке сподівання було марним.
Оскільки ситуація зі зґвалтуваннями і співжиттям загрожувала вийти з-під контролю, керівництво МВС СРСР вирішило відділити ув'язнених жінок від чоловіків. Була видана «Інструкція щодо режиму утримання ув'язнених у виправно-трудових таборах і колоніях», оголошена наказом МВС СРСР № 0190 в 1947 році. Цією інструкцією в таборах передбачалося створення спеціальних жіночих підрозділів.
Тільки у виняткових випадках дозволялося розміщувати жінок в чоловічих підрозділах, але в окремих ізольованих зонах. Проте на практиці ця вказівка виконувалася повільно, про що опосередковано свідчить статистика: станом на 1 січня 1949 року ув’язнених вагітних жінок було 9310, або 1,76%.
Тим не менш, з часом ситуацію вдалося опанувати. В звітному документі МВС СРСР за 1950 рік писалося: «Станом на 1.1.1950 року в таборах і колоніях організовано 545 окремих жіночих табірних підрозділів, в яких міститься 67% ув'язнених жінок. Решта 33% жінок міститься в загальних з чоловіками підрозділах, але в окремих відгороджених зонах». Внаслідок таких заходів в Гулагу вдалося приборкати хвилю сексуального насильства над жінками, бо далі мова може йти лише при окремі випадки.
Звісно, загальну статистику, навіть умовну, стосовно кількості жінок, які потерпали від зґвалтувань і примушень до співжиття в радянських таборах вивести неможливо. Проте в будь-якому випадку, це однозначно велика кількість.
Окремо варто згадати і про українок. В документах МВС СРСР, як правило, не вказувалася національність в’язнів – усі були радянськими людьми. Тому вивести якусь «українську тенденцію» в цьому питанні також неможливо. Зауважимо, що у споминах українських жінок про перебування в ув’язненні в радянських таборах тема сексуального насильства зазвичай замовчувана. Вони не говорять про це в інтерв’ю, і не пишуть в мемуарах. Навіть якщо і проскакують якісь згадки про зґвалтування, то вони неконкретні і стосуються не себе. Проте найчастіше ця тема оминається взагалі.
Роман Пономаренко, кандидат історичних наук