Чому в СРСР роздавали саме по 6 соток? Чому не 5 чи 10?
Те, що іноді називають романтикою «відлиги», починалося як суха й жорстка продовольча програма. Магазини пустували, і особливо розраховувати на колгоспи не доводилося — людям почали роздавати землю, щоб вони могли вирощувати на ній продукти для себе і своєї сім’ї, аби прогодуватися, але без надлишків.
Але головне питання — «чому саме шість, а не п’ять і не десять?» — має дуже конкретну, майже математичну відповідь. Тут не було нічого «на око».
Усе почалося в тяжкому 1944 році. Війна ще тривала, країна голодувала, і радянський учений-овочівник Віталій Едельштейн, професор Московського сільськогосподарського інституту, людина педантична й прискіплива, взявся за книгу «Індивідуальний город». Едельштейн був не просто кабінетним теоретиком. Він систематизував усе, що знала тодішня наука про вирощування овочів, і поставив просте запитання: скільки землі потрібно одній людині, щоб не померти з голоду?
Він підрахував усе до грама. Річна норма овочів на людину становила 500 кілограмів 700 грамів. Цифра виглядає дивною, але це і є наукова точність: жодних округлень — лише точний розрахунок. Потім професор визначив, що для отримання такого врожаю потрібно 124,5 квадратного метра землі. Жодної магії: досвідчений агроном просто прикинув, скільки картоплі, моркви, цибулі та капусти потрібно посадити, щоб набрати ці пів тонни.
А далі — проста арифметика. У ті роки середньостатистична радянська сім’я складалася з 3,9–4,3 особи. Показник, звісно, дивний — наче половина землекопа, але що поробиш: статистика. Множимо 124,5 на чотирьох — отримуємо близько 500 квадратних метрів. І до цього додаємо місце для садових дерев: яблунь, смородини, малини. Так і вийшло 600 квадратних метрів, або 6 соток.
Цей розрахунок не припадав пилом на полиці. Уже 24 лютого 1949 року вийшла постанова Ради Міністрів СРСР «Про колективне й індивідуальне городництво і садівництво робітників і службовців». Звучить пафосно, а по суті означало одне: «Люди, рятуйтеся самі як можете». Документ підписав ще Сталін, а не Хрущов, як багато хто думає. Саме за Сталіна ділянки по 6 соток стали офіційною нормою. А в 1955 році, вже за Хрущова, ухвалили ще одну постанову, яка дозволила будувати на цих ділянках літні будиночки. І почалася та сама масова дачна епопея, яку ми знаємо.
Але чому не можна було дати, скажімо, 10 соток? СРСР же не Японія — землі вистачило б усім. Але й на це питання була відповідь: щоб не торгували надлишками. Якби людина отримала більшу ділянку, вона б виростила зайвий урожай і понесла його на ринок. А це вже елементи приватного підприємництва, що в СРСР називали «нетрудовими доходами» й вважали неблагонадійним. Шість соток давали рівно стільки, щоб сім’я могла прогодуватися, але не розгорнутися в повноцінного фермера. Ділянка мала годувати лише своїх — без надлишків.
Прямо як в аптеці: нічого зайвого — тільки щоб не померти з голоду і не відволікати ресурси від колгоспів. До речі, формально земля залишалася державною, а людина отримувала її в безстрокове користування. Наче твоє, а наче й ні — але це «наче твоє» тоді означало дуже багато.
До того ж умова була жорстка: за три роки ділянку потрібно було повністю освоїти — збудувати хоча б якусь будку і посадити дерева. Якщо не впорався — ділянку забирали. Люди працювали всі вихідні не від доброго життя, а тому що боялися втратити цей клаптик землі, який ставав єдиною страховкою в голодні роки.
Дача перестала бути привілеєм обраних. До цього слово «дача» асоціювалося з чимось старим, дореволюційним, літературним: Передєлкіно, письменницькі маєтки, парки зі ставками. А тут раптом дача стала доступною токарю з заводу чи вчительці.
От так і вийшло, що шість соток — це 124,5, помножені на 4, плюс трохи на дерева — мінус можливість продавати надлишки. Чиста радянська арифметика, з якої виріс цілий культурний пласт.