Порахуємо і оцінимо.
1. Які цифри озвучено?
Як стверджує Роман Костенко, народний депутат з оборонного комітету, Україна мобілізовує 30 тисяч щомісяця.
«Офіційне», тобто зареєстроване правоохоронцями СЗЧ становить близько 16–19 тисяч. З них, знову-таки, за даними Офісу Генпрокурора, дуже незначний відсоток повертається через механізми «амністії».
Офіційний, тобто озвучений президентом, темп втрат — незрозумілий, тому що Зеленський згадав тільки загиблих, а полонених і безвісти зниклих (нині основна стаття безповоротних втрат на полі бою) — не назвав. Оціночний темп втрат за даними західної преси («Економіста», WSJ, Spiegel) — 5–8 тисяч на місяць. Сюди можна приплюсувати стільки ж важкопоранених, котрі надовго або назавжди вибудуть зі строю.
Таким чином, якщо дивитися на ці цифри, кількісний склад української армії мав би або трохи зростати, або трохи зменшуватися щомісяця.
2. Що в реальності?
Мобілізація 30 тисяч, цілком імовірно, відбувається далеко не кожного місяця, і цілком можливо, що навіть 20 тисяч є досить успішним показником.
Величину втрат на полі бою, вказану в іноземних джерелах, можна поки залишити як є.
А от показник у 19 тисяч дезертирів і тих, хто самовільно залишив частину, — однозначно занижений. Продовжуються практики, котрі перешкоджають оцінити це явище повніше. По-перше, через велику кількість непотрібної паперової тяганини військові частини не можуть оформити всі випадки СЗЧ, котрі в них мали місце, а відтак не можуть належним чином сформувати повідомлення для правоохоронців. По-друге, навіть якщо повідомлення про СЗЧ належним чином оформлене і направлене в ДБР, там його все ще дуже часто не реєструють, як того вимагає Кримінальний процесуальний кодекс. Доходить навіть до того, що з 10 СЗЧ у певних частинах зареєстровані кримінальні провадження лише щодо двох. Тобто у конкретному підрозділі реальних утікачів з війська вп’ятеро більше, ніж показано в офіційній статистиці!
3. Перспектива, чисті гіпотези.
Досить консервативно можна припустити, що щомісячне скорочення армії може становити 10–15 тисяч осіб і відбувається попри мобілізаційні зусилля ТЦК і кампанію із залучення добровольців. Це припущення поки не має офіційного підтвердження, але і спростувати його буде досить важко.
І ще одна «чиста гіпотеза». По-справжньому воює, реально тримає фронт зовсім не паперовий мільйон. Насправді, у кращому разі, це 400–500 тисяч (з яких дуже невелика частина перебуває на «нулі»). А то й 300 тисяч. І таким чином бачимо, що такими темпами ще якихось два роки — і на фронті не лишиться нікого.
4. Що з цим робити.
Або почати проводити політику мобілізації (зараз держава її комплексно не проводить, усе скинули на майже «рядових» військових — посадовців ТЦК), або радикально знижувати втрати, або робити так, щоб боєздатність армії залежала не від кількості, а від якості. Утім, це окрема велика тема.
У будь-якому разі два роки — це оптимістичний сценарій, якщо лишити все, як є.