Кабмін підвищив статус могили рабина Нахмана: між духовністю та політикою пам’яток.
Кабінет Міністрів України ухвалив рішення про підвищення статусу могили рабина Нахмана із Брацлава, що в Умані, до пам’ятки національного значення.
Про це повідомив представник уряду у Верховній Раді Тарас Мельничук.
Відтепер це місце паломництва хасидів не просто вважається пам’яткою місцевого значення, а отримує ширший офіційний статус. З першого погляду це рішення можна сприйняти як крок у напрямку збереження культурної спадщини, а також як прояв поваги до численних іноземних паломників. Однак за цим криється низка проблем і ризиків, які варто розглянути критично.
Підвищення статусу пам’ятки — це не просто формальність. Воно тягне за собою додаткові фінансові витрати на охорону, реставрацію, благоустрій території, а також особливу увагу з боку держави.
Україна — країна з величезною кількістю історичних пам’яток, які перебувають у жахливому стані через брак коштів і державної волі.
Чому в нас знову державні ресурси спрямовуються насамперед на об’єкти, пов’язані з чужинською культурою?
Відповідь на це питання непокоїть багатьох українців, особливо на фоні війни, яка спричинила руйнування багатьох українських храмів, музеїв і історичних будівель.
Щороку до могили рабина Нахмана прибувають десятки тисяч хасидів з Ізраїлю, США, Франції та інших країн. Це справді масове паломництво — один з найбільших релігійних заходів у країні. З одного боку, це потужний економічний ресурс для Умані, адже прибулі залишають гроші в місцевих готелях, кафе, магазинах.
Проте не можна ігнорувати й негативні наслідки: перевантаження інфраструктури, конфлікти між місцевим населенням і паломниками, питання безпеки і гігієни. Місцева влада, схоже, не завжди готова до такого напливу гостей, а держава — контролювати цей процес системно.
Підвищення статусу пам’ятки може лише поглибити цю проблему, легалізуючи та збільшуючи масштаби масового туризму, який для багатьох українців залишається чужим, а іноді навіть викликає спротив.
Піднесення могили до національного значення з боку Кабміну виглядає більше як політичний жест, ніж як справжня турбота про культурну спадщину.
На тлі війни, економічних проблем і загроз національній безпеці в Україні державні ресурси мають спрямовуватися насамперед на підтримку об’єктів, які є ключовими для формування української ідентичності та національної пам’яті.
В іншому разі є ризик, що такі рішення будуть сприйматися як поступки зовнішнім впливам і як відволікання уваги від власних, життєво важливих для країни викликів.