Історія психічнохворого нардепа
Нагадую, що на моєму персональному блозі з романтичною назвою «Х.У.Й.» можна ознайомитись з маловідомими сторінками біографії соратника Стерненка – колишнього керівника «Правого Сектору» в Полтавській, Харківській, Донецькій і Луганській областях Іллі Киви, який разом зі Стерненком перебував на зв’язку в одного й того ж куратора з Центрального управління СБУ. Оскільки Ілля Володимирович, на відміну від Стерненка, зберіг вірність Департаменту захисту національної державності й продовжує співпрацювати з СБУ, йому, на відміну від Стерненка, тюрма не загрожує.
Народний депутат України VIII скликання Дмитро Ярош, який себе називає «командувач Української добровольчої армії», в інтерв’ю виданню «Обозреватель» пригрозив «перестріляти» та «дуже жорстко подавляти» конкурентів з організації «Патриоты – За Жизнь», очолювану народним депутатом України IX скликання Іллєю Кивою. У відповідь народний депутат України IX скликання Ілля Кива звернувся до народного депутата України VIII скликання Дмитра Яроша, пообіцявши «захищатись, а якщо треба, то й нападати»:
Шкода лишень, що Ілля Володимирович не повідомив, де, коли й на якій війні він побував і за яких обставин йому дали потримати в руках зброю з огляду на те, що він ані дня не служив у Збройних Силах України чи інших військових формуваннях й не міг на законних підставах отримати право на носіння зброї. Річ у тім, що народний депутат України IX скликання Ілля Кива страждає на психічне захворювання, є інвалідом 2 групи й вже багато років перебуває на обліку в Полтавській обласній клінічній лікарні з діагнозом: наслідки черепно-мозкової травми з психопатизацією особистості.
Але є нюанс: і команданте Ярош, і команданте Кива є позаштатними негласними співробітниками Служби безпеки України й з весни 2014 року мали одного куратора в Департаменті захисту національної державності СБУ. Більш того: завербовані вони були ще за часи злочинного режиму, завдання якого ревно виконували. Зокрема Кива Ілля Володимирович у жовтні 2013 року був зареєстрований «технічним кандидатом» від Партії Регіонів у народні депутати по 223 виборчому округу (Шевченківський район Києва) в ході повторних виборів до Верховної Ради України VII скликання. Це був один з п’яти округів, де на парламентських виборах 2012 року тодішня влада не допустила підрахунку голосів, оскільки перемагали представники опозиції, зокрема на 223 окрузі – висуванець партії «Свобода» Юрій Левченко.
У 2013 році Левченко знову оголосив про балотування на 223 окрузі й одним з його опонентів став напівбожевільний Кива, який у ході виборчої кампанії веселив киян розповідями про те, що Левченко – це фашист-бандерівець, розмовляє українською мовою й що дід Киви, герой Радянського Союзу Пилип Денисович Кива, таких як оцей Левченко розстрілював. Щоправда, про свого батька Ілля Володимирович нічого не розповідав – тільки про діда. Можливо, саме через це злі язики стали стверджувати, що батьком Іллі Володимировича був полтавець Володимир Кива, старший лейтенант військово-будівельної служби, який став на шлях бандитизму, здійснив кілька розбійних нападів у різних місцях Радянського Союзу й був страчений за звіряче вбивство співробітника міліції в Москві в 1984 році (своїй жертві Володимир Кива проломив голову 16-ма ударами труби, щоби заволодіти табельним пістолетом).
Також під час зустрічі з виборцями Ілля Володимирович не розповідав, хто фінансує його виборчу кампанію й чи дозволив йому суд їздити з Полтави до Києва. Бо єдиним офіційним джерелом доходів Киви на той час була пенсія по інвалідності в зв’язку з психічним захворюванням, а в Октябрському районному суді Полтави добігав кінця розгляд кримінальної справи по обвинуваченню Киви Іллі Володимировича, 2 червня 1977 року народження, колишнього заступника начальника управління в справах захисту прав споживачів у Полтавській області, в отриманні хабара в розмірі 1500 доларів США.
Більш того, під час розгляду в суді кримінальної справи по обвинуваченню Киви підсудний виїжджав без дозволу суду до Києва, де разом з бригадою «тітушек» скоював напади на активістів партії «Свобода», які на чолі з тодішнім народним депутатом Юрієм Сиротюком боролись з незаконною забудовою в столиці. Як стверджували все ті ж брехливі язики, роботу Киви та його бригади оплачував міністр молоді та спорту Равіль Сафіуллін, колишній віце-президент футбольного клубу «Шахтар», з яким Ілля Володимирович близько зійшовся в 2010 році.
Вироком Октябрського районного суду Полтави від 24 грудня 2013 року в справі №1622/11616/2012 Кива був визнаний хабарником і засуджений згідно з частиною третьою статті 368 КК України до покарання у вигляді штрафу в розмірі 10200 грн. з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням повноважень представника влади в органах державної влади і органах місцевого самоврядування на строк 1 рік – і це при тому, що санкція частини третьої статті 368 КК України передбачає покарання у вигляді позбавленні волі на строк від 8 до 12 років. Але негласний позаштатний співробітник СБУ Кива був оштрафований замість того, щоби поїхати на «зону», завдяки тому, що приїжджав у перерві між судовими засіданнями до Києва та агітував проти «свободівця» Юрія Левченка.
Невдовзі після набрання вироком законної сили в Україні помінялась влада, у Департаменті захисту національної державності СБУ змінилось начальство, замість злодійкуватого Сергія Валентиновича Ганджи ДЗНД очолив тихий алкоголік Анатолій Ярославович Дублик, але боротьба з бандерівцями не зникла з порядку денного. Навіть більш того, через російську агресію та початок військових дій на Сході питання боротьби з бандерівцями набуло особливої актуальності, бо розпочався стихійний добровольчий рух, який могли зненацька очолити кляті бандерівці з їхньою ненависною українською мовою. Щоби цього не трапилось, співробітники ДЗНД СБУ застосували стандартну тактику – якщо не можна знешкодити, то треба очолити – і стали розставляти свою агентуру на чолі псевдо-патріотичних організацій, які самі ж створювали для того, щоби контролювати «бандерівський контингент».
Особлива роль у СБУ призначалась громадській організації «Правий Сектор» на чолі з Дмитром Ярошем, помічником-консультантом народного депутата України Валентина Наливайченка. За кілька днів по тому, як Наливайченко знову очолив СБУ, цю організацію в ДЗНД СБУ вирішили перетворити на політичну партію з метою участі у виборах президента та народних депутатів України.
Оскільки часу на виконання юридичних формальностей катастрофічно бракувало, на порядку денному постало питання терміново купити або заволодіти в інший спосіб установчими документами та печаткою вже зареєстрованої партії, провести її з’їзд і перейменувати на «Правий сектор». Найпростіше було зробити таку маніпуляцію з партією УНА, яку фактично очолював один із засновників «Правого сектору» Микола Карпюк (формальним керівником рахувався старенький Юрій Шухевич). Але Карпюк –політв’язень, засуджений за часи Кучми через участь у акції протесту 9 березня 2001 року – був проти.
Тим не менш, з’їзд, на якому партія УНА мала змінити свою назву, таки призначили на 22 березня 2014 року. З’їзд пройшов без Карпюка й одноосібним керівником «Правого сектора» став Дмитро Ярош, який, фактично, «рейдернув» партію УНА. А 29 березня 2014 року соратник Яроша Андрій Денисенко в етері «Шустер Live» заявив, що напередодні з’їзду, 21 березня 2014 року, Микола Карпюк був викрадений у Чернігівській області Федеральною службою безпеки Російської Федерації.
Насправді Карпюк опинився на території Росії не 21, а 17 березня 2014 року. Він був вивезений з України і зданий прямо в руки ФСБ-шників не якимись загадковими шпигунами, а керівником штабу «Правого сектору» в Київській області В’ячеславом Фурсою. Цікава деталь: 16 січня 2014 року, під час акцій протесту на Майдані, коли російські ЗМІ лякали «дорогіх расєян» злобними «правосєками», Фурса чартерним рейсом №574 безперешкодно літав до Москви. Був він неодноразово в Росії й після затримання Карпюка. До речі, саме Фурса зі своїми людьми захопив і розграбував Межигір’я Януковича та садибу Пшонки (на згадку про це у Фурси залишився легендарний «золотий батон»).
Для того, щоби дотримуватись видимості законності передачі Карпюка російській спецслужбі, Фурса посадив Миколу та водія Ігоря Янковського в свій автомобіль «Мерседес», номер державної реєстрації АІ 2662 ВІ, і доки Фурса та Карпюк співали патріотичних пісень, автомобіль перетнув український прикордонний перехід «Бачівськ» у Сумській області та впритул під’їхав до шлагбаума з російської сторони. Тут ФСБ-шники – вже на території прикордонного переходу «Троєбортноє» Російської Федерації – затримали всіх трьох начебто тому, що водій не виконав вказівку прикордонника зупинитись на певній відстані від шлагбаума.
З метою забезпечити алібі Фурси відносно нього був складений адміністративний протокол і наступного дня постановою мирового судді судової ділянки №51 Севського району Брянської області Тетяни Антонової він був арештований на 15 діб. Після відбуття покарання Фурса спокійнісінько повернувся в Україну. Відносно Карпюка була винесена аналогічна постанова. Але в Україну він повернувся лише за 5 років по тому, оскільки після адміністративного арешту Карпюка етапували до Москви й обвинуватили в тому, що він, начебто, колись брав участь у воєнних діях у Чечні.
Одночасно полковник (нині – генерал-майор) Служби безпеки України Данило Доценко, який курував «Правий Сектор», став розставляти агентуру ДЗНД СБУ на керівні посади в «Правому Секторі». Зокрема, 12 березня 2014 року куратор з СБУ призначив (формально – призначив Ярош, але, насправді, Ярошу куратори ніколи не довіряли вирішувати кадрові питання) негласного позаштатного співробітника СБУ Іллю Киву керівником «Правого Сектору» в чотирьох областях України – Полтавській, Харківській, Донецькій та Луганській.
Далі, за замислом правнуків Дзержинського, Ярош мав балотуватись у президенти України на позачергових виборах у травні 2014-го, посісти почесне друге (на крайній випадок – третє) місце й тріумфально завести в парламент групу побратимів на наступних виборах до Верховної Ради. Для цього СБУ посилило Яроша досвідченим Іллею Кивою, який вже боровся з бандерівцями на 223 окрузі Києва й тепер став довіреною особою кандидата в президенти. Але команданте Ярошу так і не вдалось опанувати акторське ремесло, результат на президентських виборах він показав мізерний і мова вже не йшла про те, щоби під егідою Ізбушкі завести у Верховну Раду фракцію партії «Правий Сектор».
Невдовзі Фортуна та полковник Доценко звели психічнохворого хабарника Киву з міністром внутрішніх справ України Аваковим, який набирав собі команду з засуджених громадян (Грішін, Дейдей, Оніщенко-Абальмаз, Кива тощо). У липні ДЗНД СБУ вніс у МВС України подання про створення на чолі з агентом Кивою роти патрульної служби спеціального призначення «Мирний» в складі ГУ МВС України в Полтавській області – у рамках програми з контролю добровольчого руху. 6 серпня 2014 така рота чисельністю 160 осіб була створена, але, зрозуміло, що ніякої участі в бойових діях не брала, а охороняла на комерційних засадах заможних мешканців Полтави.
До того ж прийняти Киву на службу в МВС виявилось проблематичним через встановлену судом заборону обіймати посади, пов’язані з виконанням повноважень представника влади, яка діяла до 9 січня 2015 року. Прийняти Киву до МВС по фальшивих документах, як це було у випадку з Дейдеєм чи Грішіним (останньому Аваков навіть організував зміну імені та прізвища на Семен Семенченко), також не вдалось і тому куратор з СБУ вирішив проблему просто – Кива подав до суду першої інстанції заяву про перегляд його справи «за нововиявленими обставинами», попрохавши скасувати вирок. Ці «нововиявлені обставини» полягали в тому, що засуджений Кива, який не подавав апеляційну скаргу на фантастично м’який вирок (ще б пак: він цей вирок відробляв поїздками до Києва на чолі з «тітушками» та роллю технічного кандидата «Партії Регіонів» на виборах по 223 округу), раптом пригадав, що «у справі штучно створені докази з метою висунення йому обвинувачення за тяжчою статтею кримінального кодексу України, які не були досліджені судом першої інстанції при розгляді справи».
Але суддя Октябрського районного суду Полтави Віталій Микитенко не наважився піти на явне службове підроблення навіть під тиском СБУ та обмежився лише тим, що перекваліфікував злочин з однієї «корупційної» статті (ст. 368 КК України – отримання неправомірної вигоди) на іншу (ст. 369-2 КК України – зловживання впливом), знизив розмір штрафу та 20 серпня 2014 року постановив новий вирок, прибравши додаткову міру покарання у вигляді заборони перебувати на публічній службі. Здивований прокурор, який, напевно, уперше в житті зіткнувся з ситуацією, коли суд першої інстанції змінює власний вирок, подав апеляційну скаргу й 23 жовтня 2014 року Апеляційний суд Полтавської області відкрив апеляційне провадження. Але той факт, що новий вирок не набрав законної сили, Кива вважався судимим і щодо нього продовжувала діяти заборона обіймати державні посади, нікого не хвилював – 5 вересня 2014 року міністр внутрішніх справ Арсен Аваков на подання ДЗНД СБУ своїм наказом створює батальйон «Полтавщина», командиром якого призначає психічнохворого хабарника, який ні дня не служив, та присвоює йому звання «майор міліції». Батальйон поїхав у район Маріуполя, але Кива не встиг потрапити на фронт – 8 вересня 2014 року його підлеглі збунтувались проти інваліда 2 групи, який в житті не тримав у руках зброю, влаштували мітинг протесту в Полтаві та відправили делегацію в столицю, вимагаючи прибрати Киву з батальйону. Тож довелось замість Киви призначати іншого командира. А, між тим, 7 листопада 2014 року Апеляційний суд Полтавської області призначив до розгляду апеляційну скаргу прокурора на витвір Октябрського районного суду Полтави, який дозволив хабарнику працювати на посадах публічної служби. Кива кинувся в ноги куратору з СБУ і трапилось диво: заступник прокурора Полтавської області подав заяву про відмову від апеляційної скарги свого підлеглого, 9 грудня 2014 року апеляційне провадження було закрито і вирок «за нововиявленими обставинами» набрав законної сили. Наступного дня, 10 грудня 2014 року, наказом Аваков Кива був призначений заступником начальника Головного управління МВС України в Донецькій області.
У Краматорську Кива служив не довго й 25 червня 2015 року був призначений заступником начальника Головного управління МВС України в Херсонській області. Причиною стали численні публікації про те, що Кива разом з кримінальним авторитетом «Вовою Ушастим» організував нелегальні поставки товарів через лінію розмежування. Втім, на всю Україну Кива став відомим завдяки тому, що в травні 2015 року написав на своїй сторінці в мережі Фейсбук, що, якби була його воля, він надав би наказ розстрілювати автобуси, які курсують між Донецьком і Києвом, бо вони «способствуют распространению террористической чумы и грязи по всей Украине».
Ну, а подальший трудовий шлях Іллі Володимировича відомий: начальник Департаменту протидії наркозлочинності МВС України, радник міністра внутрішніх справ, голова Профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України, народний депутат України. Що ж стосується інвалідності в зв’язку з психічним захворюванням, то Кива дуже просто став здоровою людиною – він у 2016 році не з’явився на чергове медичне освідування й тому присвоєна йому 2-га група інвалідності була автоматично скасована.
Тож найбільша загадка в біографії Киви – це не те, як він став несудимим, хоча й залишився засудженим, а раптова любов до нього Арсена Борисовича, в якого склались непрості відносини з СБУ, а, особливо, з Департаментом захисту національної державності. Злі язики брешуть, що психічнохворий Кива підкупив Авакова душевною простотою й став для міністра внутрішніх справ щось на кшталт домашнього блазня, який своїми екстравагантними витівками розважає Арсена Борисовича та відволікає його від тяжких роздумів державотворця.
Ну і, дійсно, як не веселитись, переглядаючи оце відео, де Кива погрожує фізичною розправо народному депутату Сергію Льовочкіну, з яким нині – з щедрот Арсена Борисовича – перебуває в одній фракції Верховної Ради.
Тож нема нічого дивного, що блазень Кива зробив блискучу кар’єру, на відміну від нудного Яроша, який, ставши народним депутатом, сидів у рідному Кам’янському та на запитання здивованих журналістів розповідав, що «чистить зброю», готуючись до майбутніх подвигів. Та й користі Службі безпеки України від негласного позаштатного співробітника Киви значно більше, ніж від негласного позаштатного співробітника Яроша. Що цікавого може розповісти куратору з ДЗНД СБУ давно покинутий соратниками екс-голова партії «Правий Сектор»? Інша річ – це народний депутат Кива, який відвідує закриті засідання фракції й у курсі парламентських новин, не призначених для стороннього ока. Бо колишніх агентів, як відомо, не буває.