Після них у багатьох притомних людей опустилися руки, бо вони чули кардинальну різницю у словах двох опонентів.
Діючий на той час президент Порошенко закликав народ не віддавати владу в руки «кота в мішку», неофіта, людини Коломойського, особи, яка поняття смарагдового не мала, що відбувалося на той час у країні.
Зеленський вміло грав на втомі великої частини суспільства від війни, розповідав про «наживання на війні», свинарчуків і обіцяв, що з ним такого не буде.
І обіцянки не йти в президенти на другий термін, зарплати вчителям у 4 тисячі доларів, повернення українців з-за кордону та багато-багато популістичних обіцянок виявилися пустими розмовами з ціллю захоплення влади, термін перебування при якій згідно з Конституцією вже минув.
Стадіон виявився Голгофою українського народу, куди він ніс свій хрест війни, що розпочав ворог. Донісши хрест і проголосувавши за того, хто обіцяв мир, народ думав, що на цьому все і закінчиться. Але Голгофа стала лише черговим пунктом шляху, за яким йшло розп'яття (широкомасштабне вторгнення), смерть (втрати тисячів життів найкращих, територій).
Однак вірю, що попереду воскресіння. Народ не може постійно бути в стані летаргічного сну. Має бути воскресіння і прозріння. Має, інакше згинемо як нація, яку нищить ворог по всім фронтам...