Сенат США визначив нові пріоритети американської політики в Чорноморському регіоні.
У останні дні вересня 2025 року в Сенаті США відбулася подія, що майже лишилася непоміченою широкою публікою, але пояснює багато з того, що сьогодні відбувається на Південному Кавказі.
Підкомітет із питань співпраці в Європі та регіональної безпеки Комітету Сенату із міжнародних відносин провів слухання під назвою «Майбутня стратегія США в Чорному морі».
Ключовим спікером виступив Фредерік Старр — засновник і почесний науковий співробітник Інституту Центральної Азії та Кавказу при Університеті Джонса Гопкінса. Його доповідь фактично представила комплексну стратегію США в регіоні, що охоплює не лише Чорне море, а й увесь Південний Кавказ.
Це єдиний шлях до Світового океану для басейну Дунаю, що робить його стратегічно важливим нарівні з Балтійським морем. Однак, на відміну від більш інтегрованого та інституційно захищеного Балтійського регіону, чорноморські держави залишаються менш розвиненими та слабо скоординованими.
Головний меседж був максимально чіткий: чинна політика США в регіоні є недостатньою і потребує значно більшої залученості та ініціативи.
Особливу увагу Старр приділив Південному Кавказу. На його думку, свобода дій Сакартвело, Вірменії та Азербайджану значною мірою визначається їхнім доступом до Чорного моря. Без нього ці держави опиняються в геополітичній ізоляції й під контролем або росії, або Китаю.
«Якщо США та їхні союзники не забезпечать вільного й безпечного доступу до морських шляхів країнам регіону, а особливо республікам Центральної Азії, що володіють значними запасами енергоресурсів, то це призведе до їх повернення під контроль москви або Пекіна», — наголосив аналітик.
Старр відзначив позитивні, з точки зору Вашингтона, тенденції: Вірменія та Азербайджан демонструють прагнення до співпраці із Заходом, а Сакартвело, попри нинішнє охолодження відносин із США, може відновити стратегічний діалог після зміни влади в Тбілісі.
На його думку, це лише «питання часу», адже підтримка проросійського курсу в Сакартвело неминуче ослабне.
Старр також запропонував переглянути стратегію США в Чорноморському регіоні, включивши до неї Україну, Молдову й усі три республіки Південного Кавказу, врахувавши їхні спільні інтереси, а також забезпечити ротаційну присутність ВМС НАТО в акваторії Чорного моря.
Ключовим чинником, що створює «вікно можливостей» для США, Старр назвав критичне ослаблення росії. «Ми вже бачимо ознаки негативної трансформації всередині російської федерації, яка рухається до постпутінської епохи, — заявив він. — Хоча майбутня структура цієї нової росії поки неясна, сам рух до неї — очевидний».
Статистика підтверджує ці висновки. У війні проти України загинуло й було поранено близько мільйона російських солдатів — понад двадцять повнокровних загальновійськових армій. Знищено близько 11 000 танків. Витрати на війну сягають 40% бюджету рф.
Площа окупованої території України менша, ніж три роки тому. Українські дрони вивели з ладу близько третини російських нафтопереробних потужностей. Із російського ринку пішли великі іноземні компанії, втрачено інвестицій на $240 млрд, доля $300 млрд у західних банках залишається невідомою.
Резерви виснажені, податки ростуть, починається стагнація, триває масова втеча інтелектуальних кадрів. росія позбавлена доступу до критично важливих західних технологій і нині залежить від Китаю. Вона стрімко втрачає вплив — від Південного Кавказу до Близького Сходу.
Саме це ослаблення традиційного гегемона створило унікальну нагоду для переформатування геополітичної архітектури Південного Кавказу.
Сенатські слухання збіглися з драматичними подіями в регіоні, що ідеально вписуються в озвучену стратегію.
8 серпня 2025 року у Вашингтоні прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян і президент Азербайджану Ільгам Алієв підписали декларацію про встановлення миру між двома державами. Церемонія відбулася за участю Дональда Трампа.
Ключовим пунктом стало відкриття транспортного коридору, який з’єднає основну частину Азербайджану з його ексклавом Нахичевань через територію Вірменії. Коридор передано США на 99 років і названо «Маршрут Трампа заради миру та процвітання».
Ця угода вирішує одразу кілька стратегічних завдань США: забезпечує їхню довгострокову присутність у регіоні, створює альтернативу російським транспортним маршрутам і зміцнює Серединний коридор, що з’єднує Азію з Європою в обхід росії.
2 жовтня в Копенгагені Алієв і Пашинян підтвердили готовність до подальшої нормалізації й вітали рішення про закриття Мінського процесу ОБСЄ — механізму, через який росія роками утримувала вплив на карабаське врегулювання.
Паралельно із зближенням Вірменії та Азербайджану загострилася ситуація в Сакартвело — єдиній країні Південного Кавказу, що досі чинить опір американській експансії.
6 травня Палата представників США ухвалила закон MEGOBARI, який передбачає санкції проти посадовців «Грузинської мрії». Тбілісі звинуватили у фальсифікації виборів, «криміналізації зв’язків із Америкою» та блокуванні доступу до торгівлі й корисних копалин через Серединний коридор.
21 травня держсекретар США Марко Рубіо під час слухань у Конгресі прямо назвав «Грузинську мрію» «антиамериканським урядом». На запитання конгресмена Джо Вілсона він відповів: «Чи в наших інтересах, щоб антиамериканський уряд контролював важливу частину світу? Якщо ні, ми вживемо відповідних заходів, щоб змусити його заплатити».
4 жовтня у Тбілісі відбулися багатотисячні протести, що переросли у спробу штурму президентського палацу. Опозиція відкрито заявляла про мету «мирного повалення влади». Протести були жорстко придушені, п’ятьох організаторів, серед них відомого оперного співака Паату Бурчуладзе, заарештовано.
Після заяви голови СГБ Мамуки Мдінарадзе про фінансування революційних дій через американське посольство у Таїланді Вашингтон викликав посла Сакартвело Тамар Таліашвілі для пояснень.
Хоча «Грузинська мрія» перемогла на муніципальних виборах (понад 80% голосів), прем’єр Іраклій Кобахідзе розуміє: тиск лише зростатиме.
Картину видно чітко: поки Вірменія й Азербайджан рухаються до Вашингтона, Сакартвело залишається останнім бар’єром на шляху реалізації американської стратегії. І, судячи з риторики, цей бар’єр планують усунути.
На цьому тлі активність Трампа на міжнародній арені набуває нового сенсу. За даними Politico, він дійсно розраховує на Нобелівську премію миру. На Генасамблеї ООН Трамп заявив: «Лише за сім місяців я поклав край семи війнам… Жоден президент чи прем’єр не робив нічого подібного».
Джерела в адміністрації кажуть, що він «насолоджується роллю вирішальної постаті» для малих держав. Білий дім приписує Трампу участь у домовленостях між Камбоджею та Таїландом, Іраном і «Ізраїлем», Індією й Пакистаном, Єгиптом і Ефіопією.
Однак вірмено-азербайджанська угода — єдина, укладена за його безпосередньої участі. І саме вона має найбільше стратегічне значення для США, що було чітко артикульовано на вересневих слуханнях у Сенаті.
Втім, шлях до повної реалізації Вашингтонської декларації виявився непростим. 3 жовтня міністр закордонних справ Вірменії Арарат Мірзоян висловив невдоволення затягуванням процесу з боку Баку: «Текст був погоджений ще в березні, нині парафований, і ми готові підписати якнайшвидше. Азербайджан висуває попередні умови, з якими ми не погоджуємось».
Баку вимагає змін до Конституції Вірменії, що містить посилання на постанову з претензіями на Карабах. Пашинян наголошує: у мирній угоді зафіксовано, що «жодна зі сторін не може посилатися на своє внутрішнє законодавство для невиконання угоди».
Ще одне джерело напруги — використання Алієвим терміна «Зангезурський коридор» для маршруту через Сюнік. «Відкриваємо документ, який ми підписали у Вашингтоні, — і де там таке формулювання? Немає!» — обурився Пашинян на сесії ПАРЄ. Для вірмен це звучить як територіальна претензія.
Отже, попри декларацію, остаточна нормалізація — справа майбутнього. Але вже сам факт, що переговори тривають під егідою США, а не росії, є геополітичною революцією.
Події останніх місяців на Південному Кавказі складаються у логічну схему. Слухання в Сенаті США наприкінці вересня не були випадковими — вони зафіксували стратегічні цілі Вашингтона, які вже реалізуються.
Критичне ослаблення росії у війні з Україною створило вікно можливостей, яким США прагнуть скористатися максимально. Вірменсько-азербайджанська угода, передача коридору під контроль США, тиск на Сакартвело, спроби витіснити росію — усе це частини єдиної стратегії.
Як сказав Старр у Сенаті: «Саме тому США мають уже зараз переглянути стратегічний підхід до Чорноморського регіону, беручи до уваги можливі сценарії еволюції російської зовнішньої політики». Схоже, цей перегляд уже відбувся, і ми бачимо його реалізацію в реальному часі.
Південний Кавказ входить у нову епоху — епоху, в якій США прагнуть посісти місце, що його залишає ослаблена росія. І незалежно від того, отримає Трамп Нобелівську премію чи ні, геополітична трансформація регіону вже набирає обертів.