Алгоритми, самотність і споживання: три вершники духовної смерті
Авторкою цієї ілюстрації є відома художниця Алла Джигірей.
Ми звикли думати, що апокаліпсис — це падіння метеорита або повстання машин. Але найстрашніший фінал людства вже настав, і він виявився напрочуд комфортним. Ми не помираємо фізично. Ми просто перестаємо бути живими.
Навколо нас — мільярди бездоганно вдягнених, успішних людей, які пахнуть дорогими парфумами, вчасно здають звіти, п’ють ранкову каву й викладають сториз. Але якщо зазирнути їм в очі, там виявиться крижана, абсолютна порожнеча. Це «живі мерці» цифрової епохи — ті самі, появу яких Федір Михайлович Достоєвський передбачив ще півтора століття тому.
Достоєвський ніколи не писав про зомбі з масової культури. Його мерці страшніші — це люди, у яких за живого тіла повністю ампутована душа. В оповіданні «Бобок» письменник зобразив покійників на кладовищі, які, навіть розкладаючись у могилах, продовжують вести порожні, цинічні розмови, пліткувати й вихвалятися чинами. Вони втратили земне життя, але зберегли свою нікчемність.
Озирніться довкола: хіба сучасні соціальні мережі — не той самий «Бобок», де мільйони глянцевих профілів імітують бурхливу життєдіяльність, залишаючись абсолютно порожніми всередині? Ми ховаємо себе в цифрових склепах, замінюючи справжнє буття нескінченним парадом марнославства.
Сучасна людина добровільно уклала угоду з Великим інквізитором XXI століття — цифровим алгоритмом. Достоєвський попереджав: людство понад усе боїться свободи вибору й охоче віддасть її тому, хто нагодує його та влаштує земний рай. Сьогодні цей рай уміщується у смартфоні. Алгоритм знає, що нам купити, яку музику ввімкнути, у що вірити й кого ненавидіти.
Ми обміняли болісний, але прекрасний дар свободи на передбачуваний комфорт стрічки рекомендацій. Ми перестали думати, відчувати й сумніватися — за нас це робить інтерфейс.
Разом зі свободою ми відмовилися від права на страждання. У світі переможного «позитивного мислення» та культу успішного успіху біль оголошено помилкою системи. Якщо тобі погано — прийми пігулку, сходи на шопінг, загорнися в кокон гедонізму. Але Достоєвський кричав про те, що без страждання немає людини. Страждання — це єдина причина зародження свідомості.
Намагаючись зробити життя стерильним і безпечним, ми перетворюємо себе на біороботів. Ми уподібнилися до Родіона Раскольникова, який намагався прорахувати життя математично, забувши, що жива людська природа не вкладається в жодну логічну схему.
Але найстрашніше те, що ми розучилися любити. Любов за Достоєвським — це завжди здерти із себе шкіру, піти на ризик, співчувати до болю в грудях і прийняти іншого з усіма його безоднями. Ми ж обираємо «екологічні» сурогати: стосунки без зобов’язань, спілкування через листування, любов до абстрактного людства через уподобайки під благодійними дописами.
Ми панічно боїмося бути вразливими, боїмося, що нас скривдять. І тому обираємо безпечну самотність, лакуючи її ілюзією затребуваності в мережі. Ми ховаємося в підпіллі, подібно до іронічного й жовчного героя Достоєвського, зневажаючи світ і водночас благаючи його про увагу.
Ми стоїмо посеред галасливих мегаполісів: ситі, запаковані у бренди, захищені технологіями — і мертві. Ми заглушаємо трупний запах своєї душевної порожнечі ароматом нескінченного споживання.
Три вершники сучасного «Бобка»: чому ми стали «живими мерцями», яких так боявся Достоєвський
Наша духовна смерть настала не через голод чи війни, а внаслідок злагодженої роботи трьох головних механізмів сучасності: диктатури алгоритмів, страху близькості та культу споживання. Це три зашморги, які наша епоха затягнула на шиї живого людського духу.
Коло перше: диктатура алгоритмів і вбивство свободи
Великий інквізитор Достоєвського говорив Христу: «Немає для людини турботи безперервнішої та боліснішої, ніж, залишившись вільною, якнайшвидше знайти того, перед ким схилитися».
У XXI столітті ми знайшли ідеального інквізитора — штучний інтелект і стрічку рекомендацій. Алгоритм зробив те, чого не могли домогтися тирани минулого: він відібрав у людини свободу волі, зробивши це непомітно, лагідно й приємно.
Ми більше не шукаємо істину — нам підсовують «релевантний контент». Ми не обираємо, що дивитися, що купувати й про що думати, — нейромережа прорахувала наші слабкості та сформувала персональну «ехо-бульбашку».
Це абсолютне торжество «раціоналізму», проти якого бунтував Підпільний чоловік. Пам’ятаєте його слова про те, що людина — не фортепіанна клавіша, на якій грають закони природи, і що вона готова збожеволіти, аби лише довести свою незалежність?
Сьогодні алгоритм довів протилежне: людина погодилася бути клавішею, якщо музика довкола звучить приємно. Ми добровільно відмовилися від трагедії вибору заради комфорту ментального рабства. Без вибору немає відповідальності, а без відповідальності немає живої душі.
Коло друге: страх справжньої близькості та вбивство любові
У Достоєвського пекло — це «страждання через те, що вже неможливо любити» — слова старця Зосими з роману «Брати Карамазови». Сучасна людина перетворила це пекло на свою головну зону комфорту.
Ми оточили себе концепціями «особистих кордонів», «токсичності» та «екологічності» не для того, щоб захистити себе, а для того, щоб нікого до себе не підпустити.
Справжня близькість за Достоєвським — це завжди співрозп’яття. Це ризик бути відкинутим, оголення своїх темних підвалів перед іншим, біль співчуття. Сьогоднішній «живий мрець» панічно боїться цього болю.
Замість живої людини ми обираємо її цифровий ерзац — партнера з дейтинг-застосунку, якого можна легко «свайпнути» ліворуч за перших ознак дискомфорту. Ми замінили любов «взаємовигідним контрактом» і «задоволенням потреб».
Ми перетворилися на Івана Карамазова, який заявляв, що «абстрактно» людство любити можна, але любити ближнього, який перебуває поруч, з усіма його слабкостями та дурістю — неможливо.
Ми любимо бездоганні профілі в соціальних мережах, але тікаємо від реальних людей. Адже реальність вимагає душевних зусиль, на які мерці не здатні.
Коло третє: культ безперервного споживання та вбивство страждання
У романі «Біси» Петро Верховенський говорить про створення суспільства, де «кожен належить усім, а всі — кожному», де «всі раби й у рабстві рівні», а головне — рівень мислення та почуттів знижено до мінімуму заради загального вдоволення.
Сучасний культ споживання і є матеріальним утіленням цього плану. Споживання стало новою ерзац-релігією. Нам навіяли, що будь-яка внутрішня порожнеча, будь-яка екзистенційна криза, будь-яка туга за вищим сенсом — це лише дефіцит дофаміну. Його пропонують негайно компенсувати придбанням нового гаджета, подорожжю або черговою порцією «успішного успіху».
Людина перетворилася на шлунок, який намагається перетравити весь світ. Достоєвський стверджував, що страждання — це єдине джерело свідомості. Саме через кризу, через «дно» Раскольников, Дмитро Карамазов або Степан Верховенський приходили до духовного воскресіння.
Але культ споживання стерилізував життя. Він оголосив страждання душевною хворобою, несправністю системи. Нас позбавили права на очищувальну кризу, заваливши наші ментальні могили горами брендових речей і нескінченним шумом розпродажів.
Отже, єдиний шанс — ожити
Разом ці три феномени створюють ідеальний замкнений конвеєр духовної смерті. Алгоритм позбавляє нас волі й підсовує готові бажання. Культ споживання змушує нас бездумно виконувати ці бажання, заглушаючи голос совісті. А страх близькості ізолює нас одне від одного, щоб ми, не дай Боже, не отямилися через співчуття до ближнього.
Ми стали суспільством «живих мерців», які лежать у своїх технологічних могилах і шепочуть услід за героями оповідання «Бобок»: «Головне, щоб було без сорому, оголімося!» — тільки сьогодні це «оголення» відбувається на очах у мільйонів підписників під маскою щирості, за якою немає ані краплі живої крові.
Достоєвський не просто ставить нам цей страшний діагноз — він залишає рецепт порятунку. Щоб ожити, потрібно «любити життя більше, ніж його сенс». Потрібно знайти в собі сміливість вимкнути гаджет і подивитися в очі живій людині поруч.
Потрібно дозволити собі помилятися, плакати від безсилля, відчувати сором і чужий біль. Серце має боліти. Тому що у світі, де комфорт став новою релігією, біль залишається єдиним доказом того, що ми ще не остаточно розклалися.
Якщо серце болить — отже, воно ще б’ється.