Вашингтон намагається втримати контроль силою, але кожен новий конфлікт лише посилює стратегічну перевагу Пекіна.
Криза в Ормузькій протоці та удари по іранській інфраструктурі наприкінці серпня — на початку вересня 2026 року виходять далеко за межі регіонального воєнного епізоду.
Це один із ключових етапів глобального протистояння, у якому Китай методично підриває фундамент американського домінування — нафтодоларову систему.
Саме вона десятиліттями змушувала весь світ працювати на Сполучені Штати: нафта торгується переважно в доларах, країни-експортери реінвестують доходи в американські активи, а Вашингтон отримує можливість фінансувати свій дефіцит і військову потужність практично без обмежень.
Американська гегемонія після Бреттон-Вудса, а особливо після угоди із Саудівською Аравією у 1970-х роках, спиралася саме на цей механізм. Контроль над ціноутворенням на нафту в доларах і здатність проєктувати силу в ключових точках постачання — передусім у Перській затоці — забезпечували США статус світової держави.
Будь-який серйозний виклик цьому порядку автоматично послаблює Вашингтон. Іранський «платний пункт» в Ормузькій протоці та подальша криза стали саме таким викликом.
Удари CENTCOM по об’єктах на острові Ларак і в районі Бендер-Аббаса відбулися в момент, коли президент Ірану сидів за одним столом із лідерами росії та Китаю на саміті ШОС у Бішкеку.
Формальним приводом стало запобігання мінуванню протоки. Однак військові експерти, зокрема колишній офіцер ВМС США Харлан Уллман і ексчиновник Пентагону Девід ДеРошес, одразу вказали на нелогічність офіційної версії.
Реальна мета виглядала інакше: зруйнувати механізм селективного контролю, за якого китайські, індійські та російські судна проходили відносно вільно, тоді як західні стикалися із затримками та тиском.
Тегеран фактично почав перетворювати міжнародний водний шлях на інструмент впливу, підриваючи монополію долара у сфері транзиту та розрахунків.
Інформаційна асиметрія, яку застосовує Іран, б’є безпосередньо по нафтодоларовій конструкції. Неправдиві повідомлення про міни в поєднанні з реальними атаками на судна створюють невизначеність, яка різко підвищує страхові премії та скорочує потік танкерів.
Замість звичайних 14 і більше суден на добу через протоку проходить не більше п’яти кораблів. Ціни на нафту утримуються на рівні 90–91 долара, авіаційне пальне перевищує 140 доларів. Кожен такий стрибок посилює стимули для країн-покупців шукати альтернативи доларовим розрахункам.
Китай діє тут системно й довгостроково. Ще до ескалації Пекін наростив імпорт іранської нафти. У межах ШОС і двосторонніх угод активно просуваються розрахунки в юанях, рублях та інших національних валютах.
Китайські компанії дедалі частіше розраховуються за енергоресурси поза доларовою системою, а ініціатива «Пояс і шлях» створює інфраструктуру, яка дає змогу обходити традиційні західні канали.
Колишні американські радники з національної безпеки відкрито визнавали: Пекін не проти того, щоб США загрузли в затяжному близькосхідному конфлікті. Що довше Вашингтон зв’язаний ресурсами в затоці, то слабші його позиції в Індо-Тихоокеанському регіоні й то швидше відбувається ерозія нафтодолара.
Ознаки стратегічного перенапруження США вже очевидні. Перекидання винищувачів F-16 з японської бази Місава, критично важливої для стримування Китаю, створює прогалину у східноазійському контурі.
Затримка постачання 400 крилатих ракет «Tomahawk» Японії та замороження 14-мільярдного пакета озброєнь для Тайваню — прямі свідчення виснаження запасів.
Історик Пол Кеннеді у своїй класичній праці про імперське перенапруження описував саме цей механізм: великі держави рідко зазнають катастрофічної поразки в одній битві — вони виснажують себе на надто багатьох фронтах.
Сьогодні американські військові ресурси розподілені між Європою, Близьким Сходом та Індо-Тихоокеанським регіоном, а запаси ключових систем ППО і далекобійних ракет перебувають на критично низькому рівні.
Парадокс американської політики полягає в тому, що спроби силою відновити контроль над Ормузом лише прискорюють процеси, які Вашингтон прагне зупинити.
Удари по іранських об’єктах у момент проведення саміту ШОС не руйнують альянс Тегерана з Москвою та Пекіном — вони демонструють країнам Глобального Півдня необхідність альтернативної архітектури безпеки та фінансових розрахунків.
Кожен день невизначеності в протоці підштовхує нових учасників до експериментів із нафтовими контрактами в юанях та мультивалютних розрахунках.
Китайська стратегія не зводиться до прямої конфронтації. Вона має характер послідовного витіснення. Пекін нарощує частку юаня в міжнародній торгівлі енергоресурсами, розширює мережу своп-ліній, просуває розрахунки в національних валютах усередині ШОС і БРІКС та використовує кожну кризу в зоні доларового впливу як можливість прискорити дедоларизацію.
Війна з Іраном і криза в Ормузькій протоці — не випадковий епізод, а один з етапів цього глобального процесу.
Нафтодоларова система трималася на двох стовпах: військовій здатності США гарантувати безпеку постачання та універсальності долара як розрахункової одиниці.
Обидва стовпи сьогодні зазнають системного тиску. Перенапруження американських сил у Перській затоці послаблює перший. Зростання альтернативних механізмів розрахунків, які активно підтримує Китай, підриває другий.
Що довше триває нестабільність в Ормузі, то швидше світ звикає до думки, що долар більше не є єдино можливим мовою світової енергетики.
У довгостроковій перспективі результат протистояння визначатиметься не кількістю знищених радарів на острові Ларак, а тим, наскільки успішно Китай і його партнери зможуть інституціоналізувати нову фінансову та логістичну архітектуру.
США поки що зберігають значні ресурси, але логіка імперського перенапруження та методична робота Пекіна зі звільнення від доларової залежності вже змінюють баланс.
Криза в Ормузькій протоці — не просто воєнний конфлікт. Це один із фронтів боротьби за те, хто визначатиме правила світової економіки у XXI столітті.