Країни намагаються пристосуватися до нової реальності.
Довіра до США у світі знизилася через політику та поведінку американського президента Дональда Трампа. Дійсно, багато країн роблять усе можливе, щоб переорієнтуватися з огляду на цю нову реальність. Опитування показують, що саме Китай вважається більш передбачуваним і, отже, надійнішим партнером, ніж Америка. У Європі, Азії, на Близькому Сході та в Латинській Америці відбувається стрімка зміна міжнародних альянсів, пише у статті для Bloomberg оглядач Макс Гейстінгс.
За словами високопоставленого військового, який минулого тижня повернувся з Перської затоки, більшість регіональних лідерів, хоч би якими стриманими вони були на публіці, у приватних розмовах висловлюють обурення через незграбність розроблення та реалізації американської стратегії, насамперед через нездатність належним чином захистити їх від Ірану та наслідків військових дій США й Ізраїлю.
З Вашингтона ллється потік необережних або відверто безрозсудних слів. Найсвіжішим прикладом є заява Трампа про те, що він підтримає саудівську програму цивільного використання ядерної енергії та збагачення урану. Пізніше Трамп уточнив цю обіцянку, додавши певні нюанси, як він це часто робить. Наразі ніхто не має уявлення, чи справді США виконають таку безвідповідальну обіцянку, яка може мати величезні наслідки.
Подібно до цього, після десятиліть, протягом яких підтримка незалежності Тайваню була невіддільною частиною зовнішньої політики США, сьогодні ніхто не ризикнув би передбачати ймовірну реакцію Трампа на агресію з боку Китаю.
У новій книзі Ейка Фреймана «Захист Тайваню: стратегія запобігання війні з Китаєм» підкреслюється посилення військового тиску з боку Пекіна, зокрема проведення грудневих військових навчань у прибережній зоні та зупинення суден, що проходять поблизу Тайваню. Фрейман стверджує, що США повинні протистояти такій тактиці залякування в «сірій зоні», але немає жодних ознак готовності Вашингтона це робити, так само як немає й волі стримувати експансіонізм Пекіна в Південнокитайському морі.
Вражає контраст між позиціями Європи та Азії щодо адміністрації Трампа. Європейці дедалі голосніше реагують на образи та мита з боку президента США, що особливо яскраво проявилося цього тижня, коли Франція в ООН розкритикувала його провали у сфері прав людини, змусивши американську делегацію покинути залу засідань. Водночас європейці, попри всі свої гучні заяви про незалежність у сфері безпеки, не поспішають скорочувати соціальні програми, щоб виділити більше коштів, необхідних для посилення оборони.
Тим часом в Азії країни, які в приватному порядку висловлюють незадоволення Трампом, поводяться поступливіше. Прикладом цього є обіцяні інвестиції Південної Кореї та Японії у США. Панує думка, що лише Америка може забезпечити надійний військовий захист від Китаю. Демократичні країни регіону сприймають спрямовану проти Трампа риторику канадського прем’єр-міністра Марка Карні як порожні погрози. Проте вони настільки стурбовані, що Південна Корея серйозно розглядає можливість створення власного ядерного стримувального потенціалу — перспектива, яка ще десять років тому була немислимою.
На Близькому Сході також відбуваються зміни в лояльності, частково підігріті політикою Трампа. Протягом багатьох років саудівський спадкоємний принц Мухаммед бін Салман та президент ОАЕ Мухаммед бін Заїд Аль Нахаян тісно співпрацювали. Першими ознаками розладу стали розбіжності в економічних стратегіях та підтримка протилежних сторін у громадянських війнах у Судані та Ємені.
Потім у вересні 2025 року Ізраїль завдав повітряного удару по Катару, унаслідок якого загинули п’ятеро членів ХАМАС, які зібралися, щоб обговорити пропозицію США щодо припинення війни в Газі. Це було обурливе порушення суверенітету держави, що входить до Ради співробітництва країн Перської затоки. Однак американці відмовилися оголосити Ізраїлю «догану». У регіоні це сприйняли як свідчення того, що Трамп надав ізраїльському прем’єру Беньяміну Нетаньягу карт-бланш діяти на власний розсуд, попри наслідки для стабільності та міжнародного права.
Уже за кілька тижнів Саудівська Аравія підписала оборонний пакт із Пакистаном — задекларованим ворогом Ізраїлю. Мухаммед бін Салман розглядає можливість налагодження тісніших відносин із Туреччиною та Єгиптом. Існують припущення, що формується нова регіональна коаліція, над якою Вашингтон не матиме значного контролю.
На Близькому Сході спостерігається розбіжність між політикою урядів та думкою їхніх громадян щодо поведінки Ізраїлю стосовно палестинців та в регіоні Перської затоки. Люди відкидають ті надмірності, які, на їхню думку, демонструє Нетаньягу. Проте більшість арабських урядів ведуть або не ведуть справи з Ізраїлем виключно з огляду на власні інтереси. ОАЕ тісно співпрацюють. Єгипет співпрацює в енергетичних питаннях.
Керівництво ОАЕ вважає, що незалежно від того, що США робитимуть чи не робитимуть надалі на Близькому Сході, Ізраїль залишиться панівною військовою силою. Тому Абу-Дабі не дозволяє собі «ненавидіти» ізраїльтян. Керівництво ОАЕ залишається прагматичним, передбачаючи, що адміністрація Трампа цілком може спробувати дистанціюватися від регіону, коли припиняться бойові дії. Воно також вважає, що військова міць Ізраїлю залишається найкращим підґрунтям для довгострокової коаліції, спрямованої на стримування Ірану.
Надзвичайне розмаїття суперечливих інтересів укотре проявилося цього тижня, коли саудівські винищувачі вперше приєдналися до американських літаків в операції проти іранських союзників в Іраку.
В інших частинах світу також діють ті самі дестабілізаційні сили, хоча їхні наслідки не викликають такого негайного занепокоєння. У Латинській Америці союзники Трампа перемогли на виборах у Перу, Чилі та Колумбії, але країни, які колись розглядали США як свій захисний щит, зараз шукають альтернативні варіанти, зокрема налагоджують зв’язки з Китаєм. Пекін не виявляє жодного інтересу до того, щоб узяти на себе традиційну роль США як гаранта стабільності, але прагне впливу — насамперед економічного, разом із владою, яку забезпечують його фінансові ресурси та присутність.
Існує чимало суперечностей у політиці Вашингтона стосовно Латинської Америки та її наслідках. Президент Аргентини Хав’єр Мілей є найкращим другом Трампа на цьому континенті. Пакет допомоги від Білого дому на 20 мільярдів доларів, наданий минулого року, ймовірно, врятував економіку його країни. Проте нещодавно Мілей назвав китайців «чудовими» партнерами. Багато латиноамериканців, особливо бразильців, із гіркотою сприймають жорстке втручання США. Результат майбутніх торговельних переговорів команди Трампа з Мексикою матиме вирішальне значення для визначення відносин між цими двома країнами.
У всьому світі панує загальна розгубленість щодо того, які кроки США зроблять далі. Це очікувано, адже американський президент ухвалює найважливіші зовнішньополітичні рішення під впливом миттєвих примх. Стримування ворогів і суперників може бути ефективною стратегією. Політика умиротворення також має свої переваги. Але нічого з цього не працює, якщо немає послідовності в досягненні мети та віри — як союзників, так і противників — у надійність обіцянок і погроз. Сьогодні бракує як першого, так і другого, зазначає оглядач.