Хіба лише трохи покривили б душею, декларуючи на люди космополітизм і похідну від нього відсутність ненависті до донбаських покидьків. Але у нас всередині відраза до манкуртів формалізована до стану очевидності і не потребує пояснень і виправдань. Може, покаяння? Скажете, а каятися у чому? Та є, є вина – не все залежне від нас, українських буржуазних націоналістів, було зроблене зокрема й на Донбасі, надто довго той інфікований чужим духом з-під Лукомор'я край патетично іменували годувальником, байдуже і аж сором'язливо спостерігаючи, як «Донбас не гоне порожняк».
Себто, стосовно Криму, Донбасу і примкнулого до них Закарпаття слід визнавати провал національної політики у виконанні усіх влад за часи незалежності. У когось до неї так і не дійшли руки, дарма, що нічого не крали, хтось впритул волів не бачити проблеми, тоді як чисельна п'ята колона цілеспрямовано і послідовно відривала території з насельцями від України.
З якого боку не дивись на підводку (зокрема, на Донбасі – історичні обставини від Юза до Ахмєтова, скинута до вугільних штреків та «на хімію» радянська соціальна піна, безпросвіття смертельно небезпечної шахтарської праці, агресивна щоденна пропаганда російського міра, побутовий совок з розпальцовкою і тому подібне), у підсумку маємо антиукраїнські анклави з чітко прописаною кремлем місією імплантації метастаз сепаратизму до ослабленої зеленою пліснявою держави. Лише служиві дальтоніки можуть не бачити кінцевої мети недопалка – возз'єднання v.3.0 України з Росією з наступним задушенням сестри у братерських, особливо цинічних обіймах. Реаніматору ведмежої імперії уявити Україну членом НАТО – все одно, що пропустити сеанс ботоксної ін'єкції.
Тому вести перемовини з РФ щодо майбутнього нині окупованих українських земель за будь-якого розкладу є переливанням з пустого в порожнє. Позаздримо витримці очільника нашого МЗС Вадима Пристайка – бачите, навіть короткотерміновий вишкіл у складі квартальної трупи блазнів дозволяє панові міністру індиферентно повідомляти замакітреному номерами команди Зе громадянському загалу про висунення РФ чергових умов до проведення нормандського рандеву. Слухаєш міністра, і складається враження, що про нові умови російського бандитизму він знав ще до возсідання блазня на престолі!
Та й те, якщо капітуляція у відповідності з пунктами формули Штайнмаєра була вже давно підписана, чому дивуватись? Навіть кваліфікації сільського вчителя і кеби диванного блогера вистачає на розуміння неприхованих сенсів путінської вимоги про «термінову необхідність» тієї зав'язлої на зубах «нормандської стрілки» і викрутасів зелених в'юнів на гарячій пательні. Крок за кроком здаються українські позиції.
Нарешті з усією безсоромністю, скопійованою з манер Зе, пан міністр признався: «У вересні, коли ми домовлялися, було всього дві вимоги: «формула Штайнмаєра» і розведення на трьох ділянках. Ми завершуємо наразі третю ділянку, а російська сторона починає говорити про документ, який сторони мали б узгодити. Цієї вимоги не було, хоча, якщо це документ, який має бути за результатами зустрічі, це можна підготувати. Ми готові до цієї зустрічі і сподіваємося…».
Вчитайтеся, колеги, у міжряддя.
Домовилися, виходить, таки у вересні, а на наші широко розставлені вуха ще й увесь жовтень лилося бла-бла-бла про буцімто недоторкані українські національні інтереси із суверенітетом включно.
Якщо «формула» була однією з двох умов, а міністр капітулянтських справ наразі радісно повідомляє про готовність нашої сторони здати вже третю ділянку, знацця, і наша зовнішня політика лежить під Штайнмаєром вже третій місяць! Все ще розслаблено розраховуючи на задоволення.
Не смішив би пан міністр бубонці на ковпаку блазня – бажаним, а у більшості випадків обов'язковим підсумком будь-якої серйозної (чи відносити до таких нормандську?) міжнародної зустрічі лідерів є підписання якогось документу. Відтак підготовку спільної резолюції чи меморандуму четвірки у форматі «троє у човні, не рахуючи Зеленського» вимогою РФ називати ми б не наважилися. Це – стандарт, і українська сторона мала б давно покласти на столи Макрону, Меркель і путіну свій проект підсумкового пакту, щоби не довелося нашвидку писати заповіту. Інша справа, що «вимогами» прикривається небажання кремля закінчувати війну навіть на вигідних йому умовах.
Перед українським практично загнаним віслючком на жердині хилитається пучечок сінця. До пучечка щодень доточують все нові і нові вимоги блідої молі, і віслючок приречено тягнеться позеленілими губами до примарного наїдку, і суне, суне поволі до урвища. Кому-кому, а народженим у «Кварталі» геніальним продюсерам і піаністам-ексцентрикам слід би було розгледіти, що гра Росії на європейську публіку у драмі «Україна – не Росія» переслідує дві цілі: проміжну – зняття санкцій і виплекану – знищення України.
P.S. Чули чергову кремлівську дезу: нормандська зустріч, кажуть, «може, вірогідно, відбутися ще до кінця року»? Чи витримає Зе без селфі вчотирьох до новорічної ночі?
Хоча… Слабὀ привітати зелені народні маси з Новим роком у парі з путіним, безпосередньо з Нормандії, із-за роялю? Щоби не переривати традицію перетворення країни на посміховисько.
Вадим Демиденко