Туреччина в полі геополітичного протистояння: чи стане вона наступною ціллю «Ізраїлю».
Останніми днями в «ізраїльських» військово-політичних колах дедалі частіше звучить теза, яка ще рік тому здавалася маргінальною: після Ірану наступною стратегічною ціллю «Ізраїлю» стане Туреччина.
Про плани напасти на Туреччину відкрито заявляють керівники першого ешелону сіоністського режиму. Колишній «прем’єр-міністр Ізраїлю» Нафталі Беннет у недавньому інтерв’ю Bloomberg прямо заявив:
«Після Ірану нам доведеться розібратися з Туреччиною, якщо Ердоган створить новий альянс радикального сунітського ісламу… вісь між Джуллані, Катаром і ХАМАС. Якщо вони спробують оточити нас тероризмом, ми не сидітимемо склавши руки».
Американські аналітики ще у 2025 році називали Туреччину «наступним великим противником Тель-Авіва» на тлі ірано-«ізраїльського» конфлікту.
Британський політолог Даніель Леві (колишній радник «ізраїльського» уряду та керівник US Middle East Project) вважає, що «Ізраїль» ініціював нинішній виток протистояння з Іраном саме для того, щоб посіяти хаос, зруйнувати Іран як державу і змусити монархії Перської затоки увійти до «ізраїльської» системи безпеки.
Але будь-який такий проєкт неминуче впирається в Туреччину — найбільшу й найсамостійнішу силу регіону.
«Ізраїльські» ЗМІ та закриті брифінги дедалі частіше фіксують фразу: «Після Ірану прийде час Туреччини». Це не риторика — це сигнал про зміну стратегічних пріоритетів і пряма загроза Туреччині.
Обидві сторони вже ведуть класичну гру на «стратегічне оточення», уникаючи прямого зіткнення, але створюючи максимальний тиск по периметру.
Греція і Кіпр (військово-морська та авіаційна співпраця)
ОАЕ та ширше частина країн так званих «Авраамових угод»
найманці в Судані
Сомаліленд
Ефіопія (конфлікт з Єгиптом і Суданом грає на руку)
Індія (технології, розвідка, постачання зброї)
Катар (фінанси + ідеологія)
Сирія (нова влада в Дамаску + військова присутність)
Пакистан (ядерний потенціал у разі ескалації)
Сомалі (військові бази)
урядові сили Судану
Єгипет (за умови зміни політичного курсу)
Проблема Туреччини полягає в тому, що майже всі її потенційні й фактичні союзники, зокрема Азербайджан, або сильно залежать від США, або не готові до прямої конфронтації з «Ізраїлем».
У разі прямого військового зіткнення з «Ізраїлем» Туреччина не зможе розраховувати на статтю 5 Північноатлантичного договору. Це розуміють в Анкарі. США та інші члени альянсу не підуть на конфлікт з «Ізраїлем» заради Туреччини — це політична аксіома 2026 року.
У Сирії «Ізраїль» захопив південь країни, але не зміг просунутися на північний схід, оскільки Туреччина за мовчазної згоди США успішно тисне на курдський сепаратизм.
Але це тимчасова рівновага: у разі ескалації «Ізраїль» може використати сирійську територію як плацдарм для тиску на кордони Туреччини. При цьому є серйозні сумніви, що режим Ахмада Шараа однозначно підтримає Туреччину у випадку війни з «Ізраїлем», попри зовнішню лояльність.
В Анкарі добре бачать, що нова влада в Дамаску обтяжена домінуванням Туреччини і намагається зменшити турецький вплив, підлаштовуючись під США, шукаючи партнерство з росією і налагоджуючи відносини з режимами арабських нуворишів.
Втім турки, маючи імперський досвід управління, крок за кроком вибудовують систему, яка звужує поле для маневру режиму Ахмада Шараа, змушуючи його спиратися на Анкару.
Туреччина сильно залежить від імпорту енергоносіїв. Будь-яка блокада або удари по інфраструктурі (включно з TANAP і турецькою ділянкою) в умовах уже високої інфляції та слабкої ліри можуть призвести до внутрішньої кризи.
Ердоган (або його наступник) змушений буде балансувати між жорсткою риторикою і реальними можливостями. Повна мобілізація проти «Ізраїлю», за яким стоять США, може спровокувати розкол усередині еліти.
Поразка або серйозне ослаблення Ірану автоматично посилює позиції Азербайджану і Туреччини у Зангезурському коридорі та навколо Нахічевані. Але якщо Туреччина опиниться втягнутою в прямий конфлікт з «Ізраїлем» — це створить вакуум, яким можуть скористатися інші гравці (росія, іранські залишки, навіть Вірменія за підтримки Франції).
Для Баку ідеальний сценарій — ослаблення Ірану без великої війни Туреччини з «Ізраїлем». Будь-яка ескалація Анкара–Тель-Авів різко підвищує ризики для всього Південного Кавказу.
«Ізраїль», обтяжений сектантськими фантазіями і прагнучи регіонального домінування, у разі поразки Ірану (що під великим питанням) неминуче наштовхується на Туреччину — єдину силу, яка може зламати плани Тель-Авіва.
Туреччина ж, попри військовий потенціал і амбіції, опиняється у стратегічно вразливій позиції: без надійних союзників, із залежними партнерами і без гарантій НАТО у разі прямого зіткнення.
Питання не в тому, чи захоче «Ізраїль» прямого конфлікту з Туреччиною, а в тому, наскільки далеко він готовий зайти, щоб не допустити формування альтернативного центру сили в регіоні і спробувати втілити в життя ідею «Великого Ізраїлю від Нілу до Євфрату».
Найближчі місяці покажуть, чи залишиться це риторикою, чи перетвориться на нову гарячу фазу близькосхідної кризи — з неминучими наслідками для Кавказу, Чорного моря і всієї Євразії.
Водночас усі наведені розклади можуть бути повністю перекреслені і втратити сенс у разі поразки «Ізраїлю» (і навіть його ліквідації) у війні з Іраном та вигнання США з Близького Сходу, чого, з огляду на динаміку подій, повністю виключати не можна.